На Тустань!

Тустань

Одного разу, наприкінці літа, вони перемахнули через перевал і опинилися неподалік Дрогобича, звідки рукою подати до Нагуєвичів. Тут, на хуторі Слобода, Сімаргл захопився творчістю і кредом Івана Франка, його переконанням і непоступливістю. Шкода тоді стало йому малого Івасика, який спершу залишився без батька, а відтак і мами. Обдарований Іван однак не впав у розпуку, що найбільше вразило Сімаргла, а здобув освіту, вивчив чотирнадцять мов і своїми науковими та художніми працями заклав у краї осередок небайдужих до звідання світу і пізнання самих себе.

Проте за життя Франко не мав елементарної поваги від своїх земляків, особливо клерикалів, яких вдатно розвінчував у своїх працях. Дотепер у музеї-садибі Франка зберігаються чотири речі, що торкалася рука напівбога: колиска, мисник, дзеркало, стіл і, звісно, безліч часописів, метеликів-­книжок. Решта – зрубана натроє хата під дранкою, хоч насправді потрібно під соломою, стодола, „кузня край села”, а начиння, причандали, порохняві борті лише стилізація, відображення тла, середовища, де зіп’явся на ноги і злетів огненно-рудий Іван та запалив своїм духом небайдужих у краї, ба навіть по два боки Дніпра. Він розвінчав абсурдність „Біблії”, що також дуже вразило Сімаргла, засудив юдеїв за підступність, дорікнув землячків за байдужість – „моя хата скраю”, хоч сам зіп’явся на ноги край села. Франка цькували всі, як своїх, так чужинці. А він гордо та вперто вибудовував свій світ, напрочуд гармонійний і самобутній, геть не схожий на інші. За що, безумовно, й страждав, як за життя, так і по смерті. Ще дотепер не має спокою його родова садиба, двічі підпалена сусідом, який у стані сп’яніння to get stoned від пожежі.

Вразливий і щиросердний Сімаргл не вибачив вітчиму Франка за те, що той відмовив своєму, підупалому віком і хворобою, пасинку відкопати на подвір’ї криницю, в яку вдарила блискавка. Хворий артритом письменник – автор безлічі наукових праць і художніх творів, що їх написав більше, ніж усі його безликі землячки разом узяті, звернувся був до вітчима (бо нездужалому приснився сон, якщо відкопає криницю, в якій малим загубив ключ і його розшукає, то вилікує руки та зможе знову писати), дати дозвіл її відкопати. Той порадився з односельцями та відмовив пасербові. Нікому непотрібний, у холодному Львові переставився потому геть знесилений Іван Якович при випадкових людях, у чужій сорочці та в чужій могилі відійшов на той світ. Аж згодом його з почестями переховали, в такий спосіб нібито вшанували вічно живого мертві нащадки. Сімарглові запало в думку й те, що на презентації свого „Мойсея” в Коломиї Франко міг лише читати його, «Мойсея», а перегортав тії знамениті сторінки один з його синів. І напевно тому карається Франко мов Прометей, бо відібрав у Саваофа світло, розвінчав підступне християнство, накинуте вдатно жидами затурканим та неотесаним руснакам. А ті й раді чужому, ненавчені своє цінувати.

Сімаргл з Індусом покинули Нагуєвичі з тягарем на серці. Ліворуч розпочиналися похилі відлоги зелених гір і сягали за обрій, праворуч стелилася подекуди горбиста жовтява рівнина. Й справді знаковий край Івана Франка, на межі з перелогом. А посередині квапиться дорога на Самбір. Та вони звернули на Підбуж, у гори, звідки стелиться шлях до колишнього капища Тустань. У розмовах з добрими і привітними бойками маляр намагався вивідати у них – чому так сталося, що колись славне плем’я тепер бідує, в нужді батракує по світу, б’є поклони перед чужинцями та не цінує як слід свій рідний край... Але не почув ствердної відповіді, а таки сам її розв’язав... у сільській церкві.

Неділя їх застала в Опаці. Село розкинулося в мальовничій улоговині по бокатих берегах звивистої річки, що туди й сюди міняє своє русло, збирає там і сям потічки в бистре плесо. В дерев’яній церковці лишень розпочалася служба. З хорів заспівали: „Господи помилуй...” Індус пошепки звернув увагу Сімаргла на кілька намальованих знаків у старій церкві, що тепер поширюють їх американський dollar та attributum держави Ізраїль. „Ось, Дикунчику, де собака заритий”. В очах мерехтять шестикутні зірки, піраміди, щось на зразок мінор, не кажучи вже про лики пейсатих і носатих „святих”. Таке враження, вперше здалося Сімарглу, що він опинився в чужому світі, геть відмінному від того, в якому з’явився і зараз перебуває. Тут, гляди, театрально розчинилися „золоті врата” й з іконостасу викотився в лоскотній рясі, тримаючи хреста на грудях, вгодований і червонопикий піп. Народ у церкві порозхапав ураз хоругви, вишикувався в два ряди перед ним та розпочалося назубок вивчене дійство. Ліворуч від ієрея мугикають під ніс чоловіки, праворуч голосять жінки. Той завзято розмахує дзеленькастим кадилом, а звідти чадить густий сопух ладану. Сімарглу вчинилося недобре від набряклого повітря, хотів вийти надвір, та враз усі у затісній церковці, звісно, крім попа, впали на коліна, заступили прохід. Юнак розгубився, та його хутко сіпнув за лікоть Індус, поглядом дав знати, що нехай робить, як він, – одним коліном стане на поміст. Кількаразове биття поклонів Сімаргл ледве витримав і наприкінці служби поклав більше не займатися самокатуванням: заради чого, заради кого – якогось папи римського, що закликáв не раз молитися за нього піп. А в його селі, чув, пригадав юнак, ієрей виголошує молитву за московського патріарха. Нарешті дійшло до Сімаргла, що мав на увазі маляр, коли шепнув йому на вухо про ті нашпиговані по церкві знаки. Церква завдяки тим злоякісним символам паразитує, висмоктує з присутніх наснагу, розладнує вроджену свідомість, б’є в саме тім’ячко, позбавляє мирян зв’язку з найвищими силами. „Клята зараза, – вилаявся на порозі, замість того, щоб тричі перехреститися, розгніваний Індус. – Вони добре спланували розігране дійство. Лишень поглянь, як уміло злі сили деруть лико з ошуканих. Останню копійку бабця в церкві віддає ситому кнурові. То все – добре продумана робота левітів і їхніх поплічників, а саме – наших кревнячків, які лишень те й знають, аби в’їхати в рай на чужому горбі. Та пощади нікому не буде. За все потрібно платити – хоч готівкою, хоч безготівково. Там, – кивнув угору, – рахують не статки твої, а вчинки”.

Простуючи селом, Індус звернув увагу Сімаргла на свіжі скляні каплички з вмонтованими, виліплені з гіпсу, дівами Маріями, що майже через подвір’я побожно скніли біля хвірток. „Тут люди вірять у чудо, лишень не в себе, – пошкрібся за вухом збентежений Індус. – Християнство відібрало в людини віру в себе і поставило її на коліна перед розпукою. Така релігія на руку махлярам”. Юнак пожадливо вбирав у себе почуте та побачене, вибудовував подумки світ ірреального. Світ первісної природи та сутніх реалій. „Індусе, а його можна змінити”, – звернувся до замисленого маляра. „Що?” – той одразу не второпав... „Нинішній світ,” – обережно кинув посеред дороги. Індус зупинився, з теплою посмішкою подав руку: „Певно, що так. Нехай здійсниться твій задум”. І Сімаргл, окрилений напутнім словом, ще легше та завзятіше долав шлях через Східницю, чи то пак Золоту Баню до Тустані. Донедавна про те селище мало хто знав, хоч згадується в історичних джерелах середньовіччя. Тут видобували сіль і постачали її через перевал у придунайські країни. Потому той промисел занепав, і Золоту Баню, що давала тутешній знаті прибутки, перейменували в Східницю, напевне, через її розташування. Недавно тут жив у злиднях і відчував на собі глум односельців Омелян Стоцький, який, замість того, щоб порпатися в землі, відшуковував день у день і брав з довколишніх криниць проби цілющої води, надсилав їх до Москви та Києва, аби столичні метри з сантиметрами визнали її, ту цілющу воду, лікувальною. Та лише тепер тут широко розпочато будівництво курортних отелів­-мотелів світового рівня. А втім, розбиті дороги псують картину на тлі справді райського куточка в долині. А що вже казати про геть биту-розбиту дорогу в гори, вибоїна на вибоїні, та все ’дно пересуваються нею сотні повозів з охочими побачити ту славнозвісну Тустань, що таїть на своїх стрімких і сірих скелях у затишному міжгір’ї нерозгадані знаки прадавнього капища. Кам’яний звід, подекуди порослий хирлявими деревцями, вражає своєю величчю та неповторністю. Попід кам’яними вежами колись стелився той соляний шлях за перевал. Вузеньким пішником Індус і Сімаргл дісталися на горі до трохи ширшої пробоїни в скелі, що правила колись за браму. Збереглися видовбані пази в кам’яних стінах, кілька печер і зашифровані знаки на скалі, що наводять на думку – їм колись поклонялися волхви. Знаки надто близькі до арійських символів часів Сколота. Потому, коли в краї запанувало християнство та місцева знать захопилася накопиченням статків, а саме – виїла з Тустані волхвів і посадила там своїх найманців охороняти соляний шлях та брати з купців мито, занепало капище, заодно й край. Писоголовці, ляхи, шваби, жиди перегодом засіли Бойківщину, і дотепер правлять тутешняками. Неподалік, у Бориславі, майже на кожному подвір’ї ще вчора видобували нафту, та ні сирець, ні вироби з нього не належали законним ґаздам, а спритним ділкам, які не мають нічого спільного з бойками. Зате тутешняки сумлінно, вже тисяча років, вірують у спасителя, що на віслюкові завітає нарешті й до них з Єрусалима, покарає їх, а жінок їхніх ощасливить своїм обрізаним череслом. Нинішні чоловіки вже не годні постояти за себе, викинути вперед десницю та заявити перед усім світом: „Я ж бо Бог, а Бог – Яжбо”. То заскладно для них, немічних і податливих перед чужинцями та й перед своїми ж перешиванцями. Веде думку Індус і ділиться з нею з юнаком. „Я згоден, – кивнув Сімаргл. – Чоловіче тут майже втрачено, переважає жіноче. Мужність одійшла з вояками УПА в могилу й замість неї порядкує слабкість. По селах та містечках з ранку до вечора швендяють у тумані п’яниці, наркомани та примари без кола і двора. Триває сплановане знищення народу. Може й добре... Натомість збережуться стійкі й непохитні”, – закінчив юнак.

Подорожі по горах намарне не минули для Сімаргла. Він звідав праотчину білих горватів, пізнав її минуле, розгадав суще та трішечки заглянув у будучність. Індус прищеплював йому любов до знань, спрямовував думки в потрібне русло, вів тривалі розмови про біле і чорне, глибоке і високе, нице і шляхетне. А вже наступного року, на початку літа, взяв юнака в тривалу мандрівку по фортецях Хотина, Кам’янця, Меджибіжа...

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати