Тіло офіри. Ніч друга

Натурниця Далі

Сього разу я прийшов до неї напідпитку. Натиснув прищик дзвінка. Двері відчинила молода жінка, привітно посміхнулася:

– Проходьте, – повела бровою.

Одразу впізнав її, оту придбану поночі модель. Середнього зросту. Довге чорне волосся. Махрова шматина таїла від мене вдатну пругкість. Зараз вона повпадала коло мене.

– Я щойно з ванни… Прошу вибачити, – вдає душку.

Її коротесенька халамида, голі литки, прив’ялюванні сушарочкою коси враз прикро вразили мене. Охота поплазувати біля сього гарненького тіла пропала. Адже я мав намір насолоджуватися потворою, разками її бородавок, що замість коралів скидалися, власне, на звичайнісінькі боби. Кортіло потертися об них, чути коло себе почвару. Перейняти владу од неї над страхом.

– Може, я не вчасно?.. – збився з пантелику.

– Ні, ні... Що ви… – взяла мене за руку. – Тільки хвильку зачекайте. Я хутко переберуся.

– Вам дуже личить... – пригорнув до себе. – Бути напіводягненою...

Вона легусенько відштовхнула мене:

– Пані знає, що каже...

Тільки лишився сам в передпокої, як одразу зважив на кількість дверей у помешканні. Здається, троє. Навпроти – двоє. Одні були ліворуч, а ще одні... Одне слово: чимало...

Тут же, в просторому передпокої, я вмостився в шикарне крісло, закинув ногу на ногу. Гейби не взяв до уваги побачене. Попустив напружені нерви.

– Ось і я, – виринула з лабіринтів у блакитній сукні, білих панчохах, обрамлених коштовностями черевичках на височеньких підборах. Нашвидкуруч вдало зачесана.

– Я не примусила вас довго чекати? – торкнулася мого плеча.

– На превеликий жаль, що дозволено жінкам, чоловікам – зась.

Лозою обвилася довкруж мене:

– Сьогодні ми будемо лише казкувати. Так – краще… Принаймні, мені… Ходімо у вітальню, до столу.

Я взяв її на руки, як пір’їнку, переступив порога великої зали. Широке вікно. Під стелю довга полиця з книжками, давнім хатнім начинням, принадними цяцьками. Три порцелянових глеки на лутці різьбленої шафи. Килими застеляють стіни. Софа. Двійко бездонних крісел. Посередині – грубезний стіл. У кутку нудьгує заморське дерево. Телевізія екраном до стіни.

Через порожній стіл тече між нами казка.

– Вам знана творчість Мейстера Екхарта? – чемно запитала.

– Так. Я знайомий з джерелами лицарського духу німців. Але, знову ж нагадую, німців, а не укрорусів. Ви завше блудите чужим городом. Невже грушки смачніші в сусіда?

– Запропонуйте своє?

– Чому – своє, а не наше?..

– Ну, я вихована на конгломераті…

– Невже я впав з іншої планети… Доволі наслухався плачу. І те не так у нас, і се погано чинимо. Наче хтось забороняє нам набути власної гідності.

– Гідності набувають віками, – втупилась поглядом в один з глеків. – І не в яслах коло худоби, а в заможних маєтках.

Я повернувся туди, до кого пані гейби зверталася:

– Вам цікавіше з ними спілкуватися?.. – кивнув у бік порцеляни.

– Там, в урнах, зберігається тлін моїх пращурів. Він завжди зі мною. Хоч би де була, хоч би що робила…

– Навіть, якщо зараз кохатиметеся зі мною?.. – взяв на кпини.

– Ми ж домовлялися…

Але моя хіть не зважає ні на що. Вона знає своє: давай! Блакитна пані підняла руки, покірно далася роздягнутися. Я вимкнув світло, запалив лампадку біля тліну її предків. Помалу спала ниць шурхотлива білизна… Навмисне залишив її взутою, най похизується „однаковим” зі мною зростом. Панчохи облягають налиту литку.

– Тільки без того, – благає.

Софа скрипіла під нами добру годину. Ми виціловували одне другого на всі лади. Вона затято стругала стегенцями, не впускала в себе. Шпичастими підборами впиралася в рядно, вихилялася з-під мене. Відтак не витримала, вхопила набундюченого хвалоса, лизнула раз, удруге, ледь спрожогу не проковтнула. Тлін її пращурів заввижався мені. Троє витягнутих тіней споглядали за нами. Бачили, як вона – нащадок їхнього роду – впадає коло свого володаря. Доволить себе, возвеличує Його.

Біле шумовиння запорошило їй підборіддя, шию, потекло на груди.

– Ви сильний, – зморено звалилася обіч мене.

– Я вдячний вашій слабкості, – погладив розхристані коси.

– Тлін моїх пращурів не простить вам, – боязко пригорнулася до мене.

– Страшно за себе…

– Я потроху звикаю до нас...

Теги:

12 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати