Тіло офіри. Ніч перша

Обидвоє переступили поріг її помешкання. Вузький передпокій. Велике люстро. Вмонтована в стіну шафа. Незначні речі. Я повпадав коло неї. Вона залюбки корилася мені. Тільки очі тупила. Загодя налаштовувалася бути підвладною. Я одразу відчув. Але тримався гоголем. Шал наших почуттів лише розпочинався. Вона прагнула чоловічої снаги. Я – звитяги. Чути перемогу. Адже свідомість обидвох саме жадала протилежного. В повітрі наростав грім. От-­от гримне. Звістить, що в одному з київських помешкань арій подужав християнку. Взяв силоміць.

Вона – знавець християнської культури. Обожнює витворену (роблену) митцем красу. Я заперечую їй. Я – дух стихії! Противлюся вершникам природи. Мені рідне дерево життя, я проти тесаних хрестів. Милуюся живими барвами. Не сприймаю суміш красил і пахно металів.

– Каву?.. Чай?.. – переодягається за дверима.

– Якщо можна – шкалик горілки, – розглядаю напівосвітлений затишний покоїк.

– На жаль, тільки вино… – долинає з кухні.

– Облиште… Несіть те, що маєте, – визначаю за оздобою оселі уподобання господині.

Охайна. Самолюбна. Не потребує сімейного достатку. Одне слово, знає собі ціну. Вкладає мізерні кошти в давні ікони, малярські полотна, ошатні друковані видання.

На таці принесла таку-сяку вечерю:

– Може, втримаємося від спиртного? – обхідливо повелася.

Я не наполягав одкорковувати пляшку. Тільки попрохав зготувати чаю. Бажано з трав. Чорна кава шкодить мені.

– Вірите в допотопні звичаї, – гейби усміхнулася. – Даремно сподіваєтеся на вороття сивого Діда.

– Треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.

– Кожен тлумачить приповідку на свій лад…

Мимоволі підсунулися одне до другого. Вона не пручається, коли моя лабета гострим косяком застрягла в жіночих шовкових тенетах. Забрав руку:

– Ви не цибуля…

– Справді, ваші ручища гострі, як ніж. Не треба мене „чистити”… Я сама… Тільки вимкніть світло…

За якусь мить я чув уже іншу жінку. Не бачив її, лише хляст бюстгальтера і рубець на білизні ще свідчили про перевтілену попередницю. Біля мене лежала потвора. Обсипана бородавками… Колода. Лежала нерухомо. Спроквола мовила:

– Така як є…               

– Саме вас я шукав, – притис до себе. – Ви дорожите своїм тілом?

– Так. Я належала тільки Христові.

– Еммануїл гребував жінками.

– Не плутайте Сина Божого з Цельсовим байстрюком.

– Нащо ж зараз ділите плащаницю зі мною?

– Попівське чванство загальмувало розвиток християнства...

– Гадаєте залучити мене до його розвою?

– Свого часу Україна спромоглася була на власне бароко…

– Стривайте… Пригадуєте в Тичини: „Минув, як сон, блаженний час і готики й бароко, іде чугунний ренесанс”. Але й „чугунний ренесанс” не прижився. Україна відмінна від цілого світу…

– Хуторянський позір?..

– Селові властивий вид синьовиру. На відміну од вокзальних приміщень. Тут відгонить затхлістю. В селі навіть багно пахне. Квітне ніч і падають зірки закоханим у долоні. Що не кажіть, а село запанує над містом. Зведе нанівець міщанську зверхність. Мазанина сюрреалістів, експресіоністів і решти сіоністів поблякне на тлі яскравої блискавки.

Вона мовчки пестила мене. Пучками пальців. Певне, я чим раз більше подобався їй суто як чоловік.

– Я також випасала худобу. Мріяла про когось і щось. Власне про вас і зміни в природі. Ладна була пожертвувати собою задля добра. Зло видавалося мені чорне й нице. Добро – рожеве. Але мізер знань обмежив мою змогу. Вище хрестового рамена я не сягнула… Христос веде мене. Я часто спілкуюся з Ісусом. Він навідується до мене снами, промовляє з ікон, зринає на сторінках „святого письма”. Він добрий і лагідний. Не такий, як нинішні „завбачливі” чоловіки. Йому кортить освідчитися...

– Невже зі мною вам однаково? – просунув руку на єдвабний горбок.

Вона піддатливо ворухнулася, аби звільнити від білизни свої чари. Я розв’язав їй той полон. Тільки перси лишилися невільні.

– Я вперше чую сміливця, що зважився переспати її мною.

– Даремно дорікаєте долі…

– Беріть… Чимшвидше беріть мене, – задрижала осиковим листям.

Я розгублено навалився, спересердя затис її в обіймах:

– Най буде гречка...

Але тугá жіноча тасьма загнуздала мого огира. На диби став. Зашпори вп’ялися в гарячу кров.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати