Назустріч 20-літтю "Ґражди". Крок за кроком. V.

Але перед тим – два кроки назад: 1994, 1995.

Намагаючись максимально повно відтворити перелік наших видань, подаю доповнення до попередніх публікацій. А це:

Іван Козак. 
Прозріння: Роман у віршах / Художнє офор­м­лен­ня І.Ю.Козака. – Ужгород: Ґражда, 1994. – 162 с.
ISBN 5-7707-5633-0
У передмові до попереднього видання – ро­ма­ну у вір­шах «Покута» (Ужгород. Карпати, 1992) – Пет­ро Ча­­сто так оцінив особу автра: «Він – по­се­ред­ник, по­етич­­­ний медіум між нами, читачами двад­цято­го сто­річ­­чя, і народом, душевні, духовні і ху­дожні витоки яко­­го губляться у далині ти­ся­чо­літь». Перед читачем – дру­га час­тина задуманої три­логії. Художнє оформ­лен­ня та ілюстрації автора.

Ганна Рекіта-Пазуханич
Освідчення. Поезія. Етюди / Передмова Ю. Станинця. – Бібліотека журналу «Бджілка». – Ужгород: Ґражда, 1995. – 76 с.
Леся Українка, як мати донечку, завела Ганну Пазуханич у Храм Муз. І то з парти десятилітки рідного села Ракошина Мукачівського району. Вже перші вірші, які друкувалися у районній газеті, «Закарпатській правді» і «Молоді Закарпаття», можна узагальнити гаслом: «Слово, окрилене любов’ю», бо втілює в художнє слово тільки те, що любов її серця диктує. Досить перечитати «Мамині руки» на підтвердження цього.
Після відмінного закінчення десятилітки легко було в 1972 р. поступити в Ужгородський держуніверситет на філологічний факультет. Скромне, миловидне дівча скоро здобуває собі належне місце в літстудії імені Юрія Гойди. Бо мовить слово тільки про те, що зігріло її душу і серце любов’ю: Мати, Син, Отчий дім, Колискова. Усе це – пісня про рідне, тепле, миле душі.
Її вірші встигли звучати і по обласному радіо та на телебаченні, були опубліковані у колективному виданні «Карпат» – «Суцвіття». По закінченні університету пропонували продовжити навчання в аспірантурі, але вона вибирає вчителювання в селищі Усть-Чорна на Тячівщині. Потрапила в сам Храм краси нашого краю з вічнозеленими Карпатами та ясночолими полонинами. Любувалася всім серцем цією неповторною красою, а людей і дітвору, як рідних, полюбила, всіма здібностями вщеплювала знання і людську гідність.
І не можна було не виливати на папір твори при співі кришталевих потічків та музиці симфоній, яку натхненно грали смереки з полонинськими вітрами.У 1981 році Ганна Пазуханич переїжджає у Тячів. Тут вона перебрала прізвище Рекіта, стала матір’ю двох дітей. Попри викладання рідної мови та літератури в Тячівській першій школі, вона керує літературно-творчим гуртком «Струмочок», друкується в районній газеті «Дружба», обласній та республіканській періодиці. У 1986 році її вірші публікуються у збірнику «Відлуння». Та цим тільки її творчість не обмежується. При школі талантом і здібностями вчительки створено літературний музей, у якому зібрано матеріали про письменників, життєва доля яких пов’язана з Тячівщиною. Листування з письменниками та їх родичами відбирає багато часу і сил, але вона не жалкує, бо зібраний матеріал є дуже цінним у справі виховання учнів у дусі національної свідомості.
На запитання: чому пише – з милою усмішкою відповідає:
– Бо так велять мені душа і серце.

о. Юрій Станинець

Тетяна Кобаль
Оксамитова ніч. Поезія, проза. – Бібліотека часопису «Бджілка» – Ужгород: «Ґражда», 1995. – 72 с: іл.
Основне у першій збірці молодої авторки – роз­ду­ми про духовність, поетичне відтворення щи­рих і глибоких переживань.
Поза сумнівом – перекладацька майстерність Тетяни Кобаль та перспективність реалізації себе у ма­лій прозі, справді цікавій і самобутній.
Авторка висловлює щиру подяку добродіям про­за­їку Івану Чендею, поетесі Надії Панчук та лі­те­ра­ту­рознавцеві Ярославу Джоганику за підтримку у здійсненні цього видання.

Проблеми археології Східних Карпат: Матеріали II-ї народознавчої конференції, при­свяченої 160-річчю від дня народження Ти­во­да­ра Легоцького (Мукачево, 26-27 жовтня 1990 р.). На­укове видання / Упорядкування та підготовка текстів Йосипа Ко­баля, Івана Поповича та Михайла Потушняка. Закарпатський краєзнавчий музей. То­ва­ри­ст­во охорони пам'яток історії та культури. – Ужгород: «Ґражда», 1995. – 116 с: іл.

1996 рік

Був злет і вже ввижалися широкі обрії. Ми почувалися в силі, дерзали творчо, сповна віддавалися справі фізично (тоді мені для сну достатньо було трьох годин), прораховували перспективу створення власної поліграфічної бази і тішилися успіхами. За ці роки сформувався, хоч і маленький, але професійний штат. Підпорою мені були брати Михайло й Володя, Наталка, попри роботу в школі, тягла на собі усю редакторсько-коректорську ділянку, я натхненно верстав, також вичитував, вносив правки, готував оригінали для друку, мотався по друкарнях (і в нас, і за кордоном), залучав авторів і т. д., і т. д. Василь Макара забезпечував програмно і на своєму "Форді" вояжував зі мною у видавничих потребах. Ганна Георгіївна, моя теща, допомагала з бухгалтерією, Ганна Попович, Віоріка Руденко, Наталка Янкевич – не лише освоїли роботу з комп'ютерними програмами, але й не цуралися копіткої технічної роботи (особливо на той час трудомісткого впорядкування іменних, предметних чи інших покажчиків, або ж – набір і технічна редакція такої складної книги, як "Українська мова" для студентів угорських навчальних закладів за авторством Сергія Панька з наголосами та тьмою таблиць). 

За плечима було вже в нас і кілька поважних відеофільмів, зокрема, "Шляхом терновим. До 100-річчя Василя Ґренджі-Донського" (1994, дебютна робота "Ґражди" з Омеляном Коляджином), сюжетами телепередач ставало майже кожне видання. Окремий фільм – "Ґражда. З минулого в сьогодення" (1996) – до певної міри підсумковий у видавничому сенсі. Презентації завдяки Наталії Ребрик перетворювалися в театралізовані дійства. Це стосується видань Авгутина Волошина, Вікентія Шандора, Уласа Самчука. Задіювалися цілі колективи, як, скажімо, Коледж мистецтв ім. Адальберта Ерделі, молодий ще камерний хор "Кантус", ансамль викладачів коледжу "Цімборове", проф. Павло Чучка і члени "Всеукраїнського товариства "Просвіта"", Павло Федака і члени "Крайового товариства "Просвіта"", університетські кафедри і звичайно пасіонарні особистості: єп. Іван Марґітич, проф. Василь Худанич, доц. Ганна Божук, док. Микола Бандусяк, Маргарета Бабота, проф. Микола Мушинка, Михайло Шваб, Петро Скунць... 

Наше знайомство, зближення й співпраця з Йосипом Кобалем проростали новими й новими ідеями, які одразу ж бралися до реалізації. Надія Пономаренко стала нашим ідеалом художника-оформлювача, і то книг найполярніших жанрів. Петро Скунць, будучи в штаті видавництва, готував своє семикнижжя (що потім стало за моєю пропозицією "Одним"), упорядковані тексти йшли зразу в набір, а попри те він вів "Школу творчості" у "Бджілці", редагував тексти, зокрема працю Волошина "Наш Духнович", писав нові стихи, був членом редколегії "Екзилю", проводив з нами презентації, зустрічі, готував рецензії тощо. 

Виходили наші книги, часописи. Наші.

Екзиль: Науково-мистецький часопис / Ре­­­­дак­ція та редакційна рада: Іван Ребрик – гол­о­в­­­ний редактор; Ян Тільняк – менеджер (Пряшів); Пет­ро Скун­ць – літературний редактор; Надія По­­номаренко – художник; Прокіп Ко­л­існик – ху­дожник (Пряшів); Йосип Кобаль – історик; Бог­дан Зілинський – науковець (Прага); Ми­хай­ло Ребрик – юрист; Петро Мідянка – пись­мен­ник. – Ч. 1. – Ужгород: Ґражда, 1996. – 44 с.: іл.

Серія КВ № 1073 Зареєстровано Державним комітетом у справах видав­ництв, поліграфії та книгорозповсюдження 23.11.1994.

Часопис митців і науковців. Так його за­ду­ма­но. Кожне число – авторське. Тобто, готує його хтось один. Хто має бути цим одним – вирішує Ре­дакційна Рада. Яким буде число – справа Ав­тора. Принципова вимога Редакційної Ради: на­у­ка мусить бути науковою, ми­стецтво – мис­те­цьким. Але це не все. Є ще суттєва вимога до Ав­то­ра. Наука й мистецтво мусять бути для нього свя­щенними. Він, Автор, знову ж – мусить бути від­­даним їм безоглядно. Коли так, то в Редакційної Ради відпадає потреба по­­яснювати, що таке стан екзильності. Автором першого числа «Екзилю» ви­па­ло бути Йосипові Кобалю. Про нього достатньо сказано вже вище. За­зна­чи­мо лише, що він з ентузіазмом взявся на обмеженій журнальній площі викла­с­ти концептуальні положення свого розуміння історії Закарпаття від перших ка­мінців до сьогоденних про­блем. Надія Пономаренко доклала чимало зусиль, аби оживити часопис і це їй досить-таки добре вдалося.

У випуску: Королево – найдавніша стоянка первісних людей України. По­селення людей бронзового віку поблизу села Квасового. Кривський скарб. Ди­стиляційний пристрій бронзового віку із Чопівців. Галліш-Ловачка – кель­т­ський центр біля підніжжя Східних Карпат. Городище «Читаття» і добування солі у Марамороші. Вандальські поховання з Арданова. До питання про ав­то­хтон­ність слов'ян-руських на Закарпатті. Білі хорвати та Закарпаття (про­бле­ми локалізації). Закарпаття та угорці-завойовники батьківщини.Чи знаємо Уж­город? «Мархія Рутенорум» – країна руських?

Бджілка: Педагогічний часопис для вчи­те­лів, дітей та юнацтва / Головний редактор На­та­лія Ребрик; художнє оформлення Лесі Корж. – Ч. 1(6) сі­чень-березень. – Ужгород: Ґражда, 1996. – 32 с.: іл.

У цьому числі: «100 – незмінному редакторові «Пчілки» Павлові Кукурузі»; Василь Ґренджа-Дон­сь­кий «Спогад про Павла Кукурузу»; Авґустин Во­лошин «Про шкільне право будучої Україн­сь­кої Держави»; Ельвіра Чоповдя, Світлана Дутко «Ме­тодичні рекомендації до проведення прак­тич­них занять з української мови в гімназії (2/6 клас)»; Лідія Стеців «Урок словесності. Степан Ва­сильченко. «У бур’янах»; Олеся Лабік «Урок ан­г­лій­ської»; Йосип Кобаль «Шкільна енциклопедія краєзнавства. Ужгородська унія»; Тетяна Кіндюх «Конкурс веселих і винахідливих математиків»; Алла Ге­рич «Дитячі народні ігри»; Петро Скунць «Школа творчости. “А що росте без ко­ріння?..” Урок четвертий»; Уміння досягають шляхом вправ (Поетичні де­бю­ти школярів); Вальдемар Бонзельс «Бджілка Майя. V»; Ганна Рекіта-Па­зу­ха­нич «Ми є лишень короткі епізоди...»; Михайло Тимша «Тернівський нав­чаль­но-виробничий»; ФОТОЗГАДКА: Фотоінформація Миколи Града; Тиводар Ле­гоцький «Сольва-Свалява»; В’ячеслав Куликовський «Клуб “Золота монета”. З історії монетної справи»; «Великодні звичаї» (Підготували А. Ребрик і Т. Тіль­няк); Іван Рекіта «Державна мова в румунських школах»; Ганна Попович «Со­ціо­логічна лабораторія. Починати завжди важко»; «Проти дискримінації в га­лу­зі освіти (Веде адвокат Михайло Ребрик)»; Алфавітний каталог краєзнавчих видань (Продовження. Підготувала Ганна Попович)»; З історії пласту. Ред­ак­цій­на пошта; Мовна хвилинка. Домашнє завдання.

Окремої уваги й розмови заслуговують видання "за підсумками" моєї поїздки в США. Про щось уже було сказано, про щось ще буде.

Вікентій Шандор.
Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда» – Карпатський Со­юз, Інк. Ню Йорк, Н. Й., 1996. – 392 с: іл.
ISBN 5-7707-6383-З
Пропонована читачеві праця відомого вче­но­го і гро­мадсько-політичного діяча написана на ос­но­ві дійсних історичних фактів, під­твер­дже­них пе­ревіреними джерела­ми, архівними до­ку­мен­та­ми, особистими щоденниковими за­пи­са­ми, ве­де­ни­ми понад 30 літ, свідченнями учас­ни­ків тощо. Це своєрідні політологічні студії пере­жи­того ав­то­ром, але без перебільшення можна твердити, що «Споми­ни» д-ра Вікентія Шандора – перше на­у­ко­во виважене системне до­слі­джен­ня ук­раїн­ських на­ціонально- та дер­жавотворчих зма­­гань у кон­тек­сті суспільно-політичних про­цесів Західної Европи XX сто­літ­тя.

Юліян Химинець
Тернистий шлях до України / Упо­ряд­ку­ван­ня та підготовка тексту Марії Химинець; Пе­ред­мова Василя Худанича. – Науково-популярне видання.  – Ужгород: «Ґражда», 1996. – 396 с.
ISBN 5-7707-9561-1
Ця книга задумувалась автором як спроба аку­мулювати своє розуміння істо­рії Закарпаття аж до наших днів. Посмертне видання праць Юлія­на Химинця (1911-1994) — це основа його жит­тєвого доробку.
Читачі матимуть можливість співставити до­слідження та спостере­ження д-ра Юліяна Хи­мин­ця з працями інших авторів, що в останній час опубліковані як на Закарпатті, так і в діа­спо­рі. Тобто – зможуть переконатися, що нового вніс Ю. Химинець в нашу істо­ричну науку, у висвітлення боротьби закарпатців за свою державність, за со­борну Україну.

Карпатська Січ
Матеріали науково-практичної конференції, при­свяченої 56-ій річниці Карпатської Січі / Ре­дак­тор-упорядник проф. Василь Худанич; на обкл. – листівка роботи Миколи Бутовича «Кар­пат­ська Січ. 1939». – Уж­го­род: МПП «Ґраж­да», 1996. – 252 с.
ISBN 966-7112-01-2
Це видання покликане прислужитися збе­ре­женню пам’яті про карпатських січовиків як про мо­лодих, відважних свідо­мих українців, що пра­гну­ли утвердити і захистити Карпатсь­ку Ук­ра­ї­ну, свою честь і волю, свою незалежність, щоб су­час­ники і нащадки могли розібратися в склад­них історичних по­діях і належно оцінити вклад сі­чо­вого братства у розбудову Української Дер­жави.

Баран Віктор-Ґейза
Денник / Упорядкування, передмова та пе­реклад д-ра Олександра Барана. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1996. – 143 с.
ISBN 966-7112-06-3
Цей денник постав у червні 1939 року, коли автор пере­їхав з Праги на окуповане угорцями Закарпаття. Д-р Баран, перебуваючи в Ужгороді, хотів описати свої переживання та всю політичну ситуацію на Закарпатті, щоб задокументувати їх для майбутніх істориків Карпатської України.

Мишанич Олекса Васильович
Загальноукраїнський контекст лі­те­ра­ту­ри Закарпаття: Літературно-критичні студії / На обкл. – репродукція картини Прокопа Ко­ліс­ни­ка «Без назви (Свято ІІІ)». – Ужгород, МПП «Ґражда», 1996. – 100 с.
ISBN 5-7707-9564-6
До книги ввійшли літературно-критичні сту­дії лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шев­ченка, доктора філо­логічних наук, проф. Олекси Ми­шанича, присвячені дослі­дженню загально­ук­ра­їн­ського контексту закарпатського пись­мен­ст­ва. Їхній основний зміст виголо­шу­вав­ся й об­го­во­­рювався на кількох міжнародних на­укових конференціях 1991-1995 pp. У цілому вони від­тво­рюють панораму літературного розвитку За­кар­паття від XVI до середини XX століття, ви­світ­люючи його як складову частину всієї укра­їн­­ської літератури.
Розрахована на істориків української літератури і всіх прихильників ду­ховної культури українського Закарпаття.

Самчук У. О.
Гори говорять! Роман у 2-х частинах / Піс­ля­мо­ва Андрія Жив’юка. – Ужгород: Ґражда-Кар­па­ти, 1996. – 270 с.
ISBN 966-7112-00-4
Роман, писаний Уласом Самчуком, як він сам визначив, при кінці пер­шого ви­дання, в ро­ках 1932-1933-му, місце Ясіня-Прага, вперше був видрукуваний часописом «Самостійна дум­ка» (Чернів­ці) за ре­дак­ці­єю Сильвестра Ни­ко­ро­ви­­ча протягом 1934 р. (числа 1, 3-6 – І час­ти­на – «На­­стане суд!», числа 7-12 – частина II – «За­го­во­рять і Дніпро, і гори...»). Одночасно «виїмок з по­ві­с­ті» «Гори говорять!» з'явився в ре­да­говано­му Дми­т­ром Донцовим львівському «Вістнику» (кни­га І за 1934 р.). Окремим виданням книга вий­ш­ла накладом авто­ра в тому ж 1934 р. у бібліотеці «Са­мостійної думки» в Чер­нів­цях з обкладинкою празь­кого професора Ро­бер­та Лісовського (він же здій­снив художнє офор­млення львів­ських видань У. Сам­чука – 3-ої книги «Волині» та «Ма­­­рії»). Ідентичне черніве­цькому (і ос­тан­нє досьогоднішнє!) видання тво­ру по­бачило світ у Вінніпезі (Канада) року 1944-го накладом Но­во­го Шляху.

Кобаль Тетяна
Смарагдовий острів любові: Поетичні пере­клади / Передмова Світлани Мед­відь. – Уж­город.: МПП «Ґражда», 1996. – 93 с.
ISBN 966-7112-02-0
Тетяна Кобаль дебютувала в 1995 році збір­кою пое­зії, прози та художніх перекладів «Окса­митова ніч». «Сма­рагдовий острів любові» – спроба молодої пе­ре­кла­дач­ки донести до україн­ського читача рідною мовою ви­бране з творчості Анни Ахматової, Марини Цвє­тає­вої, Сергія Єсєніна, Людмили Кудрявської, Мар'яна Міл­чака, Міхала Отченаша, Гани Валцєрової-Ба­ці­ґа­ло­в­ої.

Град Михайло
Чари Земні. Видання підготовлене до друку в МПП "Ґражда", але побачило світ десь інде. Реквізитів не подано.

І от я згодився очолити державне видавництво "Карпати". Це була велика помилка, бо, усвідомлюючи, що з місцевою владою порозуміння не буде, що погрози "зітерти в порошок "Ґражду" після появи першого числа "Екзилю" з трактуванням історії Закарпаття Йосипом Кобалем, після Шандорових "Споминів" і т. д., стосуються і мене й перекочують за мною, а ще – добре знаючи, що відбувалося в "Карпатах" в останні роки, випробовувати долю було не варто. Щось я хотів доказати. Але кому й навіщо? 

Переглядаю свої тогочасні записи. Багато там усякого. Але один подам. Це з мого виступу у високих київських кабінетах, який, можливо, щось прояснить:

"Останнє десятиліття (1986-1996) видавничої справи на теренах України дає предостатньо матеріалу для роздумів саме про присутність в ній державного інтересу і власне його сутність. Ще не зітерлися з пам'яті роки нових віянь, вперше вимовлених вголос гасел демократизації і гласності. З яким ентузіазмом готувалися нами тематичні плани випуску літератури, де попри все ще присутні позиції "ленініани" тощо вклинювалися назви, що ввижалися нам новим баченням. На щастя, щось із того побачило світ ще за старих добрих умов функціонування державних видавництв. Не інакше, як державним інтересом, кваліфікував би сьогодні ті негаразди, які спіткали видавництва невдовзі. Вважаю, що в певному сенсі це було зроблено мудро і професійно. Державна машина відчула для себе реальну небезпеку з боку свого унікального дітища, досконалого за суттю і структурою, й запустила програму спочатку гальмування, а згодом і руйнації книговидавничої справи. За умов підпорядкованості єдиному ідеологічному центру – Москві – це зробити не було складно. Починалося з дефіциту паперу, продовжилося обмеженням фінансування, а на момент розвалу союзних структур державна книговидавнича справа фактично перебувала в клінічному стані. Я волів би вважати це суб'єктивними фантазіями, хворобливим бажанням все звалювати на світові сили зла тощо. Але поки що ніхто мене не переконав, що так мусило статися, оскільки подібне спіткало всі галузі нашого життя і т. д. Тому залишаюся в тому переконанні, що у випадку, коли відповідні державні чинники реально усвідомлюють суть, призначення і можливості такого інструменту, як книговидання, вони знають, що з ним робити. В цьому сенсі завершальна справа старої радянської ідеологічної служби, як би ми її не хаяли, заслуговує відзнаки.

Сучасну книговидавничу справу в Україні я бачу в трьох сегментах:

1) Книжкова продукція, яка в більшій чи меншій мірі покликана утверджувати державну ідеологію. Тут мається на увазі й національна ідея, національна культура, національна освіта, мистецтво, економіка, політика і т. д.. Це ми називаємо суспільно важливою літературою.

2) Книжкова продукція комерційного характеру, яка мимобіжно може нести в собі й елементи попередньої групи.

3) Книжкова продукція деструктивного (не конче антидержавного) характеру. Левову частку в цій групі складає "привізна" або виготовлена в нас на чуже замовлення література.

Мене сьогодні дивує навіть саме існування проблеми: потрібні чи не потрібні Україні державні видавництва. Щодо останнього, зустрічаються феноменальні аргументи. От, кажуть, в країнах Європи державних видавництв нема взагалі. Таке враження ніби то не ми вже пробували перестрибнути з феодалізму в комунізм.

Не беруся судити, наскільки необхідним є державне регулювання книговидавничої справи в сучасній Франції чи Німеччині. Це їхні справи, і я цілком покладаюся на них. Але те, на чому сидимо сьогодні ми, не вселяє в мені найменшої певності, що ми собі рівні. Якщо німець, угорець чи словак нині може в Ужгороді, Мукачеві чи Хусті нашими ж руками, на нашому папері, поліграфічних потужностях і невеликим коштом працювати на свою національну ідею, а часом – відверто проти України, то я хотів би бачити того українця, що робив би це з таким же усвідомленням своєї справи хоча б удома... На території Закарпатської області нині функціонує кілька видавництв та періодичних видань, які фінансуються, будемо казати, не з України. Все гаразд. Протягом року в одному з цих видавництв виходять у світ десятки книг. Уся ця друкована продукція має ідеологічний характер (навіть, коли це історичний роман про похід і подвиги котрогось з угорських витязів). Чимало публікацій носить прихований антиукраїнський характер. Приміром, ідеться про Угорщину, до якої "випадково" долучається чималий шмат Закарпаття, або ж подається адміністративний поділ періоду "другої" Угорщини (1939-1944) чи й Австро-Угорщини. Ця література масово поширюється на Закарпатті. А що не менш цікаво – іде і в Угорщину за мізерну плату. Що можна сказати? Вони добре роблять свою справу. Така ж ситуація на телебаченні. І це при тому, що їх ефірний простір і без Закарпатського обласного телерадіоцентру покриває всю територію краю.

Ми не мусимо робити так само. Але ми мусимо токож щось робити..."

Завершив я свій виступ 1996 року досить чітким, але риторичним запитання:

"...а якщо так, то в ім'я чого я маю докладати стільки зусиль у справі порятунку державного видавництва?.."

Уявіть собі: світлі столичні голови мене розуміли, зі мною погоджувалися, але просили ще один рік.., потім ще один рік.., потім ще один рік... протриматися..

Їхні голови тим часом мінялися щороку, а то й двічі на рік... 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати