Промовляння Миколи Дем’яна

І.

Вироблення – слово, може, й не надто точне. Можливо, доречнішим було б – віднайдення. Але ж  і найпотужніший талант мало вартий без труду. І якраз неперетривна й цілеспрямована, гармонійна, скажемо, напруга розуму й чуття висвічує нам сутність авторського я. Є неможливим визначення пропорцій одного з іншим, як і переважності того чи іншого, але ці неодмінні компоненти всякого творчого утвердження якраз і урівноважуються енергією особистості, тобто, стремлінням, що ним наділив людину Творець.

Мовлячи про Миколу Дем'яна – повищі тези неуникні. Бо маємо перед собою зреалізованого митця, творця-тріумфатора над власним витвором – оригінальним стилем дизайну, насамперед – книжкового, але не тільки. Тут обійдемо міркування про міру зреалізованости, якими звикли ми “авансувати” високу похвалу, мовляв, а якби умови були сприятливіші, то... і т.д.

За плечима Миколи Дем'яна не лише трудна, від Львівського поліграф-інституту ім. І. Федорова починаючи, професійна путь в чотири десятки років, але й благодать безперервного, гучнішого чи притишеного, але промовляння до світу: це я. Що це справді Божа благодать, у свій спосіб потверджують і ті характеристичні риси митця, які зауважив кожен, хто з ним на житейських дорогах перетинався, а це – неймовірна делікатність (але не запопадливість), до відчутної міри емоційна самообмежуваність (а в той же час – кому пощастило – м'якість і ліричність) у спілкуванні.

Безпретензійність чи відсутність амбіції – не ті риси, які вжив би щодо митця. Аж  ніяк. Претензії Миколи Дем'яна – великі, амбіції – потужні. Але й небезпідставні. Богом дане відчуття органічної вкоріненості в рідну землю, а отже – й почуття синівського обов'язку суть найважнішими спонуками в його стремлінні до Чину. І тому повсякчасне,– в щоденній рутині і в щоденній молитві, – промовляння Миколи Дем'яна чисте.

Гадаю, в житті митця – сотні й сотні таких промовлянь. І в кожному вчувається внутрішня наповненість і цілісність, доцільність і виваженість, одним словом – гармонія.

Що, Миколо, більше?

II.

Озираючись на пройдене й перейдене за останнє чвертьстоліття особистої присутності у книговидавничій стихії, Миколу Дем'яна бачу насамперед у відділі художньо-технічного оформлення Ордена дружби народів Всеукраїнського багатопрофільного видавництва «Карпати» поряд з його колегами – художніми й технічними редакторами Віталієм Олександровичем Томашевським, Яношем Міклошовичем Гашпаровичем, Михайлиною Романівною Черкашиною, Наталією Теодорівною Яремчук, фотографом Олексієм Флегонтійовичем Поповим.

Це друга половина 80-х років минулого століття. В «Карпати» я прийшов у 1988 році на посаду коректора, але з власним видавничим проектом (тоді такого поняття ще не було) – повістю Юрія Станинця «Юра Чорний». Цим виданням започатковувалася серія «Народна бібліотека». Маю підозру, що саме Микола «вивів» мене тоді на висококласного книжкового дизайнера (цього поняття також   ще не існувало) Надію Степанівну Пономаренко. Для штатного видавничого працівника очевидно була лімітована кількість позицій в темплані, над якими він міг працювати власне як художник-оформлювач, тож  Микола Дем'ян, звичайно, в межах компетенції, залучав або ж рекомендував професіоналів зі сторони.

Треба однак пам'ятати, що і в ті часи поняттю «робота над книгою» відповідала реальна й чітко регламентована праця колективу видавництва. Згадуються тодішні видання Петра Скунця «Спитай себе»,  Михайла Івасюка «Елегія для сина», Івана Лупича «Солдат в чужій шинелі», Василя Федака «Закарпаття в спортивному вимірі», Олександра Торохтіна «Моnstrum» тощо і, звичайно, «епохальні» проекти:«Писанки Українських Карпат» Олексія Соломченка та «Іду Карпатами» Тібора Гасича. Дві останні позиції в контексті розмови про Миколу Дем'яна заслуговують окремого розділу.

І витає над цією темою добрий геній книжкового маестро Леоніда Дмитровича Годованого. Творча співпраця Дем'яна й Годованого – поважний шмат історії мистецьки вивершених і вишуканих видань на теренах Закарпаття від їх з'яви в царині книговидання донині. Присутність цих людей у моїй біографії була тим чинником, який привів до думки про заснування власного видавництва. Микола Дем'ян (до речі, за мого посередництва) скуштував також  і газетярського хліба, й не дивно, що «Срібна Земля» (в обох варіантах) ще й сьогодні послуговується його дизайнерськими напрацюваннями.

У доробку «Ґражди» Миколу Дем'яна також  не можна не зауважити: «Гори говорять» Уласа Самчука, «Ілько Липей – карпатський розбійник» Василя Ґренджі-Донського, «Сторінки життя» Івана Коршинського,   «Художник і бунтар, або Вічний Дон Кіхот» та «Вікторія регія» Андрія Дурунди – це з того, що вже сталося, а в дорозі до читача... (тьфу-тьфу, щоб не зурочити).

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати