Коли цвіте рушник життя узорами багатими…

Різними дорогами водила доля шановного односельця – Миколу Васильовича Ороса, який щойно відсвяткував своє 89-ліття. Та все ж видно, народився на світ для того, аби бути охоронцем лісу. Адже хлопчаком разом з батьком-лісником зміряв малими ногами немало заповітних стежин Угольсько-Широколузького масиву, вбираючи серцем таємничу красу букових пралісів.

Микола Орос з сином і внуком Юрком
Микола Орос з сином і внуком Юрком

Любов до рідних лісів й отчого краю Микола Васильович проніс через усе своє життя.

Хоч навчання в Широколузькій семирічці велося тоді угорською мовою, кмітливому хлопцеві воно давалося легко. У 1937 році успішно продовжив його в Нересницькій горожанці.

Трудову біографію розпочав на м‘ясокомбінаті в угорському місті Кердереш. А відмінне знання угорської особливо стало в пригоді Миколі Оросу наприкінці війни: був перекладачем в одній з військових частин 4-го Українського фронту.

У 1946-му Тячівський окружком призначив Миколу Ороса секретарем Широколузької сільської ради, адже саме на таких – грамотних, бувалих і авторитетних людей – робилася ставна в ті непрості часи.

З 1948 р. Микола Васильович працює бухгалтером, а потім помічником лісничого у Тарасівському, Широколузькому, Угольському лісництвах. Й це було якраз те, до чого змалку тягнувся серцем. Щоб бути нарівні, закінчив спочатку Київську школу майстрів лісового господарства, а потім – Сторожинецький технікум.

Важко було, особливо з 1948 по 1958 роки – в період становлення галузі. Вся техніка зводилася до гужового транспорту, й не вистачало не лишень робочої сили та фахівців, – не було навіть інструкцій, які б регламентували виробничу діяльність, ведення технічної документації тощо. Планові ж обсяги роботи доводилися значні, особливо акцент робили на посадці лісу. Миколі Васильовичу, помічнику лісничого, приходилось навчати підлеглих лісової справи.

За довготривалу і бездоганну службу в державній лісовій охороні, вагомий внесок у розвиток природоохоронної справи, він нагороджений знаками відмінника лісової охорони, «Ветеран праці». А за проявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни героїзм і відвагу – медалями «Захиснику Вітчизни», Жукова, «50 років перемоги».

Та все ж найбільша гордість Миколи Васильовича – велика, славна родина, яку створив з коханою дружиною Оленою. Тож у ці хвилюючі ювілейні дні зігрівають його батьківське серце вітання-побажання від доньки Надії – вчителя-методиста української мови та літератури Широколузької ЗОШ І-ІІІ ст., зятя Василя, колишнього директора Тисолівської ЗОШ І-ІІ., сина Ярослава – відомого на сьогодні письменника, та невістки Олени – викладача Київського коледжу легкої промисловості. А також представників третього покоління – восьми онуків, що вже встигли здобути вишівську освіту й зараз успішно самостверджуються. Так, внучка Олеся – директор Тисолівської ЗОШ І-ІІ ст.., а киянка Олена – перекладач з арабської. Випало дідусеві й бабусі щастя побавити й правнучків. Їх у них теж, нівроку, – семеро крихіток, якими не налюбуються.

Шановне подружжя, напевно, й не зогледілись, як промайнуло 65 (!) літ їхнього життя в щасливому шлюбі. Тому аж дві красні дати прилинули до гостинної домівки Оросів.


Вітаючи Миколу Васильовича та Олену Михайлівну, хочу щиро побажати обом міцного здоров‘я, великого щастя, довголіття, радості від дітей, онуків та правнуків. З роси й води.

В. Джуган, майстер з охорони природи  Широколужанського природо-наукового дослідного відділення

«Дружба». м. Тячів

22 грудня 2012р.

Теги:

Коментарі