12/12/12. Закарпуцький кониць світу

            Приміром, тішився й від того, що в році 12 місяців, що на годиннику 12 годин, що моє прізвище складається з 12 літер і що в Ісуса Христа було 12 апостолів. Хоча водночас 12-річним не наважився на похороні свого пузняківського діда поцілувати хрест (шкільне атеїстичне виховання відлунило), а священик делікатно зам’яв незручний момент.  Як нині пригадую, що й 12-й день народження почав святкувати о 12-й годині. Батьки мені подарували 12 карбованців. Ми легко планували, аби й за столом сиділо 12 чоловік, але було лише 11, тобто якийсь мій друг не прийшов. У голові назавше зафіксувалися окремі фрагменти скромної гостини, бо через дві-три години ми вже грали в футбол біля філармонії... Я ждав на диво, коли мені виповнилося 24 роки: це ж бо двічі по 12. І воно сталося, правда, на два місяці пізніше. А саме після довгих  приємних  і не дуже душевних злетів і падінь 11 серпня 1994-го я зустрів дівчину своєї мрії. Юнацької мрії. До того ж зустрів я чарівну юнку та її сестру в обожнюваній мною Кам’яниці, у спортивно-оздоровчому таборі «Скалка», де я доти сотні разів відпочивав, рибалив. Це було місце, яке я реально любив і люблю понад усі.  Сестри відпочивали в будиночку №3, а я в №9. «Якщо номери додати, то буде 12. Отже, мені має пофортунити», – постійно сам собі повторював, мастурбуючи чи в лісі, чи на березі Ужа на ідеальну дівочу фігуру, на уродливе обличчя красуні. А ще був південь 28 серпня, Успіння Пресвятої Богородиці. Я підписував батьків роман «Бранці лісу» і за цю хвилину-дві ніби побував в іншому загадковому вимірі, в своєму майбутньому. Що прикметно: це набагато легше пояснити на пальцях, ніж плюватися словами. Згодом я, будучи в трансі, сам здогадався, що кохана та її мама народилися не в будь-які, а ясночолі й для мене дні. Я буквально горів бажанням у цьому переконатися. І врешті зміг. Я на радощах стрибав до стелі, коли виявилося, що юнка узріла світ 19 вересня, себто за церковним календарем у день Чуда Архангела Михаїла, а її мама 21 листопада, себто також на Михаля. Здавалося, моя мрія витала навколо мене на відстані подиху, ну максимум двох – треба було лише ніжно її обійняти. Сам себе частково ненавиджу за те, що 11 серпня 1999 року (о, пригадайте, що тоді якісь жартівники, страхуючись Нострадамусом, також пуджали Апокаліпсисом, утім усе закінчилося, на жаль, лише сонячним затемненням) я не зробив мужнього кроку, а точніше логічного, банального, тобто не прийшов до красуні з букетом польових квітів і вкотре не освідчився в каханні.  До того ж 12-го серпня 2000-го року психанув, причому з іншою модельною пасією на тій же «Скалці». Бог мені своєрідно сигналив, що я – чмо, але я це стоїчно проігнорував, правда, почасти заради цікавости та інтрижки. Ні, водночас серце плакало за нею, дивовижною й кароокою. А якби ви знали, як воно ридало 22 січня (двічі по 11) 2002 року! Того похмурого дня я почув від однієї знайомої прибиральниці, що моя мрія вже офіційно шпінькається з кимось у США або, як нині модньо казати, у З’єднаних Державах Америки, тобто вискочила туди заміж. Зауважити б: це нині я видримбуюся, а тоді здавалося, що світ став догори ногами, здавалося, що ось він – натуральний кінець світу! Далі я марив її симпатичною сестрою, яку переслідував, як юнак, з якою просто хотів бодай випити каву, дещо уточнити. Ні, не в ліжку випити, а просто в кафе. Не судилося. А коли мені було тяжко на душі, я все кидав і їхав рибалити на «Скалку». «Тут мій космос, тут мій рай», – так каже про ті місця оригінал Олег Мельниченко, котрий там живе з весни 2001-го року в своїх химерних глиняних хатках. Ніби перефразую його: там і моєї душі обитель…

            Господи, скільки відтоді води спливло в Ужі, скільки ще сподівань розбилося вдрузки, скільки можливостей було втрачено! А чи пригадуєте, який ажіотаж творився навколо 06/06/06! Так зване число диявола малювало в слабких головах Страшний Суд на кшталт 12-бального землетрусу, неймовірної бурі, цунамі. Але як не крути, а без таких  регулярних есхатологічних та астрологічних заморочок життя було б нуднішим. Отже, обставини та й рік Собаки,  чи то пак 36-річчя (тричі по 12)  спонукали мене до вчинку – піти жити з потенційною дружиною окремо від предків. Причому якщо не в нікудишні умови, то дуже, дуже скромні. Ми рік мучилися в малесенькій кімнатці. Бувало, боявся, що з’їду з глузду. Але всупір усьому і вся терпів, керуючись почуттями, маючи дві реальні можливости втекти  в розкішні котеджі. Правда, втекти туди, де свої не вельми прийнятні нюанси.  Ну ніколи нічого не може бути тіп-топ – хіба що в казці. Урешті я не витримав – і накивав п’ятами від  жінки, любов до якої згасала, від проблем, які постійно стояли поперек горла. І згодом карався, мучився і каявся. Але було піздно.

            А скільки минуло літ від дня Успіння Пречистої Діви-1994! Але ті любовні видіння з потойбіччя, які давно вже і в мені окалейдоскопилися, оміфилися, переплелися, мене бентежили постійно. Бувало, ця диво-жінка кокетливо приходила до мене в сни. І я її шукав у шелесті трав, я її шукав серед своїх учениць; я її шукав серед своїх знайомих; я  її шукав серед дівчат-сестер; я її шукав серед своїх колегинь; я її шукав серед княгинь на Корзо; я її шукав серед художниць, я її шукав серед скандалів навколо себе; я її вперто шукав у знакових іменах, датах, прізвищах… Якби ви знали, як я довго її шукав! А знайшла вона мене… «Гм, яка дивна, стильна і чарівна жінка! Мені б таку… А які розкішні губи! Мені б щодня тонути в таких…» – думав я в Музеї Бокшая на цьогорічній  березневій виставці «Індиферента», стоячи в кількох кроках від красуні з каре, котра артистично і водночас індиферентно до всіх намагалася долонями відчути енергетику великого полотна художника Tarasa Таbakи. На картині був зображений мрійливий хлопчик біля річки. Опісля жінка різко повернулася і, окинувши іронічним поглядом кількох відвідувачів, направилася до мене. «Господи, що вона від мене хоче?» –  лише оце промайнуло в голові. Водночас мої очі мимоволі встигли зловити ревниві іскорки в очах її кавалера. «Доброго дня! Скажіть, будь ласка, ви особисто знаєте автора цієї картини? Він тут присутній? Я просто запізнилася на відкриття», – запитала.  «Знаю. Так, він десь тут. Мабуть, в іншій залі. Мені здається, що це автобіографічне полотно», - озирнувшись, відповів я. «Я захоплена його картинами. Мене ще вразили ось ті троянди. Як би я хотіла мати такі в спальні!» – грайливо сказала, вказуючи пальцем на форматну картину, яка всуціль горіла червоними ружами. «Вірю!» – відреагував лаконічно. «Ви мене познайомите з цим художником? До речі, мене звати Зірка. А вас?» – запитала. Від несподіванки у мене зблідло серце. Але вже через мить від хвилювання воно хотіло вискочити з грудей. «А мене Михайло», – зовні я тримався, правда, в душі вирувало море. І вирувало в передчутті того, що  це знайомство стане для мене ніби кінцем старого  і  ніби початком нового світу…

            З’ява цієї жінки в моєму житті надихала мене влітку на багато чого. З’ява цієї жінки надихнула мене  на міні-фільм «Я так довго її шукав…» Я вкотре переконався, що я недаремно був, є і буду схибленим на числах 12 і 21. Вони для мене – ніби фатальний вибір між червоним і чорним кольорами у популярному шоу «Червоне або чорне». І якщо раніше я б за жодних обставин не зрадив числу 12, то нині за певних збігів і візій  міг би йому зрадити хіба що числом 21. Звичайно, частково утрирую, але буквально частково. Одне слово, я довго ждав цієї  дати – 12/12/12. Кажуть, вона повториться тут, на Землі, через тисяча років, тобто тоді, коли я  буду Там, ув іншому вимірі. Але ж ясен май, що мене наразі бавить оце – земне – тяжіння. Тому я й вирішив влаштувати для землян виставу «Есхатологія по-закарпуцьки». Вибачте, якщо митець Ґабріел Булеца створив алхімічний, тлумачний словник, що охоплює всі сфери діяльности людини, то що мені заважає прискорити кінець світу, демонструючи статеві члени тих, хто й серцем голий догола?! Але головне те, що, як любить казати одна моя добра знайома, розмір - не головне. Додам від себе: як і кількість...

            Р.S. Висловлюю подяку Андрію Гусинці за пікантний дизайн мого першорядного  достоїнства…

          Отже, поїхали:

Тарас Шевченко (1814-1861). Оголений автопортрет. Аральська експедиція 1848-1849 років. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. До речі, до незалежности малюнок зберігали за сімома замками...

Еґон Шіле (1890-1918). Оголений автопортрет. 1910 рік. Зберігається в Музеї графіки Альбертина у Відні. До речі, затятий і самобутній австрійський мастурбант Еґон Шіле геніальний ще й тому, що народився 12 червня...

Еґон Шіле (1890-1918). Автопортрет зі спермою. 1917 рік. Зберігається в Музеї Альбертина у Відні.

Еґон Шіле (1890-1918). Автопортрет після мастурбації. 1910 рік. Зберігається в Музеї Альбертина у Відні.

Адам Фединишинець (1970-2048): «Де та Єва, котра намалює мене голим і з перемастурбованою на неї пуцькою?» Автофотопортрет. "Скалка", 2012 рік.  До речі, на оригінал  подобенки, яка зберігається в Національному музеї Михайла Мейсароша і за сімома паролями в трьох наворочених компах в Ужгороді, мастурбують дві жінки, яким я довіряю, як сам собі. Хоча...

Якщо після цієї публікації в столицях Зоряного Краю Ужгороді й Мукачеві буде Апокаліпсис, то я втечу жити високо в гори, а саме в майже мертвий присілок Негровця Косий Верх, що на Міжгірщині, й там мастурбуватиму не покладаючи рук в оцій до не можу зажуреній хижі. 

          Приїхали!

Теги: Шевченко, Шіле, Фединишинець, мастурбація

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати