«Ласка Божа просвітить нас, якщо будемо просити» — заповіт сестри Інокентії

65 років тому, 31 жовтня 1947 року, в Мукачівській лікарні енкаведисти вбили владику Теодора Ромжу. Сьогодні, 31 жовтня 2012-го, — сумний ювілей відходу до вічності того, хто віддав своє життя за те, аби ми з вами могли тепер жити у Церкві Христовій. Небагато залишилося нині людей, які особисто мали благодать знати владику Теодора. Більшість із тих свідків – вже у Вічности. Таким свідком останніх годин життя Блаженного владики була і Преподобна сестра Інокентія Дебель, ЧСВВ, яка відійшла від нас у Вічність 4 березня 2011 року, Першої П’ятниці, на 92-му році земного життя та 76-у році монашества. Та залишила сестра Інокентія нам не лише приклад великого духовного подвигу, бо все життя своє віддала Богу і людям страждущим. Залишилися її спогади про минуле нашого краю, залишився на плівці записаним її світлий голос і мудрі слова, які встигла мовити в своєму останньому інтерв’ю-монолозі, фрагмент із якого й публікуємо...

«Ласка Божа просвітить нас, якщо будемо просити» — заповіт сестри Інокентії

Перший крок до Бога

 «Народилася я 1919 року 23 липня в Нижньому Синевирі в родині чесних простих людей. Мамка й нянько були дуже побожні християни. У батьків нас було одинадцятеро дітей. П’ятеро померли ще малими. Мамка все казали: «Як умру, то мене будуть п’ятеро ангеликів стрічати...». В нас неділя все була святом, в неділю в нас нічого не робилося, не варилося. Всі йшли до церкви. Школу закінчила в селі. Пам’ятаю владику Петра Гебея, я його вітала, була дев’ятирічною дитиною. Знаєте, я мала йому вручити букет. І він вже був старенький, не міг той букет взяти, і  я ледве тоті квіти держала (усміхається. — авт.). А він мені каже: «Най тебе, дітинко, Бог благословить! Най твоє життя буде для Бога...». Він прорік мені, знаєте... Після п’ятирічної школи, пішла в горожанку в Міжгір’я, там провчилася три роки. Мій старший брат Микола тоді пішов у монастир. Написав мені відтам листа, в якому були такі слова: «Я такий щасливий, що такого щастя і тобі бажаю...». Мені зразу прийшла думка: «Твоє місце там». Прийшла додому і кажу мамці: «Готуйте мені, що маєте, я йду в монастир». Було мені чотирнадцять років. Мамка каже: «Най тебе, дітинко, Господь Бог благословить! Але як там підеш, аби тебе відти лише винесли! Щоби ти не показала, що іго Христове таке тяжке, що його не мош нести». Ці слова я донині пам’ятаю. Ці слова мною керували все моє життя. То було перед Успенієм. Встали ми рано, десь о півтретьої, ще зоріло. Помолилисьмося. Голодні, взялисьмо кусок хліба з собою і вирушили ми з няньком пішки до Волівця, там сіли на поїзд до Мукачева, на Чернечу гору, де був наш монастир отців-василян. Мій брат Микола потому став священиком, прожив 77 років. Ми зайшли до монастирської церкви. Якраз починалася Вечірня. Церква вся була заповнена монахами. Ми були голодні і весь день в дорозі, але Бог нам дав силу. Бог все життя давав мені силу і беріг. Ігуменом був отець Онуфрій Бурдяк, він написав характеристику-рекомендацію, щоб прийняли мене в монастир в Ужгороді. Наступного дня ми з няньком приїхали до Ужгорода. В Ужгородському монастирі на вулиці Ракоці, 21 вчителькою новичок була мати Меланія Буцманюк. Дуже була Божа душа. Їй завдячую, що я в монастирі, що набралася ума, розвинулася духовно. Все, що нас вчили, ще й тепер пам’ятаю. 25 травня 1935 року закінчила четверту горожанку і мене взяли на новіціат. Тоді покликань було багато. Нас було майже сто сестер. Вже в 1945 році я прийняла вічні обіти на Чернечій горі в Мукачеві. Ніколи то не забуду. То було на Христа Царя, 28 жовтня...»  

 

«Серце владики Теодора ще билося...»

«Я була коло його смерті. Стільки знаю, що я робила на хірургії, коли прийшла вість, що директор Бергман закликає нас всіх в канцеларію, бо є термінове повідомлення. То був день. Скликав нас і каже, що сталася аварія, наїхала машина на кочію, і поранені тут, у хірургії, їм операцію роблять, і там окремо чергування призначає. Склав графік наших чергувань, бо то тяжкохворі, треба бути постійно при них. У лікарні нас, сестер-василіянок, тоді працювало дев’ятнадцять, порозкидувані по всіх відділеннях. У ту страшну ніч ми з сестрою Теофілою були там... Днем сестра Теофіла чергувала біля владики. Ми троє, сестра Теофіла, Бенігна і я приймали вічні обіти. Ми були медсестрами, бувало, по 150 уколів робила на день і в вену, і підшкірно. Слава Господу, що дав мені таку спритність. Ще й тепер, хоть мені руки трусяться, можу втрапити у вену (усміхається — Авт.). Але то не я, то – Бог, Його ласка. Владику Теодора положили в таку палату, де поруч був туалет, в якому сховалася тота Одарка. А тиждень перед тим вона прийшла, щоб допомагати нам. Блондинка така була. Вона послана була.  Мила вікна наверху, на очному відділенні, а відтам вивчала розташування кімнат, де лежав єпископ. Мила вікна і спостерігала, хто йде. Звідти видно було все. То була ніч на перше листопада 1947 року.  Вже було післяобіду, у владики всі зуби були повибивані, тому не міг їсти, лиш через  трубочку ми йому давали пити сок. І говорити йому було тяжко. Того дня післяобдіу у нього був лікар Микола Мішкольці, бесідували з ним спокійно, прийшла сестра Лаврентія, сетра Іринея, ми провадили читання духовні. А я кажу Преосвященному: «Я буду читати». Він каже: «Добре». І ще сказав: «Діточки, а як я буду здоровий, прийдете до мене?» А я йому відповіла: «Всі прийдемо, Преосвященний владико! Всі прийдемо до Вас!». Я почала читати, десь півгодини пройшло. Дали ми з сестрою Іринеєю владикові трохи попити, та най собі трохи відпочине. Раптом відкриває двері директор Бергман, вже вечоріло, Мішкольці пішов собі спати (біля рентгена була одна кімната, де він спав). На другому ліжку лежав отець Даниїл Бачинський. Так от, Бергман відкрив двері і каже нам: «Йдемо робити обхід хворих». А я йому: «Пане, та хто ходить вночі на обходи? Вже майже північ, хворі сплять, ми їх розбудимо». А він мені строго: «Не говоріть, а беріть історії хвороб і йдемо». Мені сказав йти на другу хірургію, каже: «Там вас чекає завхоз, підете, вам там потрібно дещо зробити». А я кажу: «Та я не сестра-хазяйка, а медсестра!». То було десь одинадцята, близько півдванадцятої ночі, бо коли все закінчилося було вже півпершої місцевого часу. Сестра Іринея Криванич тоді була там операційною медсестрою, ургентною до того ж. Я була старшою медсестрою на другій хірургії, травматології. То ми й пішли. Скільки там треба ковдр, подушок, простирадл, каже мені, порахуйте, скільки ще потрібно, я знову кажу, я ж не хазяйка, поняття не маю...  А вони тягнули час! Бергман пішов із Іринеєю на першу хірургію, а мене загнали на другу хірургію, щоб інвентар перевірити... А з Іринеєю ходили від ліжка до ліжка, в кого який діагноз, а вона каже, та я не знаю точно, я ж в операційній роблю... На ті «ходіння» пішло десь півгодини. А в гінекології черговій було наказано, щоб нікуди не виходила, якщо буде навіть телефон дзвонити. Бергман дав наказ нікому нікуди не виходити. Там ще був його заступник, прізвища не пам’ятаю. Зробили ми той «обхід». Почали виходити наверх, а вони собі пішли, якби нічого і не сталося, а ми – в палату до владики. Заходимо в палату, дивимось на владику, я помітила, кажу Іринеї: «Сестричко, там ціаноз!» Ціаноз – то коли синіє вже коло рота... Владикові вже йшла піна з рота, сильне було удушшя, вже був майже без свідомості. Йой, знаєте... (тут сестра Інокентія так здригнулася, на очі навернулися сльози – Авт.) зверещала я і бігом додолу до Мішкольці, стукаю в двері: «Пане прімар, єпископ умирає!». А він каже: «Та як сестричко! Ви з розуму зійшли? Та не є ще година, як я від нього вийшов! Та ми нормально говорили. Як умирає?»  «Пане прімар, ідіть, бо вмирає!». І я бігом горі. Підійшла я близько до ліжка єпископа, а він каже-стогне так протяжно дуже: «Кладіть ня на землю». Тяжко йому було. Задихався, а не розумів, що є. Но як ми двоє - такого хворого та й покласти... Крутимеся, знаєте... сюди-туди з Іринеєю. А він вже не казав нічого, перестав дихати... Коли нас не було, тота підіслана в туалеті сховалася, там було закрито, щоб ніхто не зайшов, як почула, що тишина (був зговір), тоді спокійно зайшла в палату. Отрутою на ватці попід ніс посунула раз-двічі, він затягнув і все... За півгодини настає смерть. І - зникла... Коли Мішкольці прийшов, серце владики ще билося, взяв слухати пульс, та ще обернувся до мене і каже: «Сестричко, та не робіть паніку, пульс нормальний». Але як лиш це вимовив, знову каже: «Приготуйте кофеїн». Далі каже: «Приготуйте кардіамін». Далі знову: «Приготуйте лобелін». А то все – на другому кінці коридора. Ми з Іринеєю – бігом! Вибралисьмо ампули, одна ламає ампули, друга витягає, порізалисьмо руки, кров тече, ми тото - в шпріци, швидко бігом назад. Він ввів спершу підшкірно, потому в м ’язи, а потому лобелін –  владикові. А тоді так сів і каже: «Я ще сяку смерть не бачив». Так сказав лікар.  А життя не було... Півгодини - і все, кінець. Мішкольці ще посидів, потім пішов. А я бігом до сестер, відкрила двері і закричала: «Преосвященний владика вмер!». Сестри всі повибігали з кімнат і не розуміли, що є. Якраз були спросоння, не розуміли, що сталося. «Преосвященний вмер і все!».  Всі зразу догадалися про отруєння. Ми з сестрами говорили, що треба одягти владику, тіло ж закостеніє, прийшлисьмо, вбрали його... Десь у півдругої ночі йду я, знаєте, за якимось речами до сестер у монастир, а Бергман іде в місто, вбраний в пальто, капелюх, вночі йде давати знати, що вже «все в порядку». І ми двоє зустрілися. Правда, я йому нічого не казала, ані він мені. Наступного дня скликає нас на нараду і мене з хірургії переводить на інфекційне відділення, бо мовляв, «там треба серйозну, дисципліну», а я не вмію «кричати». Тяжко було після смерті владики. Я знала і його мамку, ми, монахині, мали в Бичкові церковну школу, і в Рахові, і в Хусті. Нам було нелегко, платні не давала ні церква, ні держава, не малисьмо що їсти. Тоді Теодор Ромжа був священиком, приїхав навідати батьків, а ми жили поруч них. Після Служби ми йому дали чаю і кусок хліба. І він напевно, вдома сказав, щоб нам помагали, бо з того часу кожен тиждень його мамка пекла нам великий хліб...»

 

Наприкінці

«Ісус дав Себе розп’яти, бо Він нас любить. А наша яка любов до Нього? Лиш шось стається, і вже нарікаємо. Але хто витримає, тому Бог заплатить. У мене лиш одне бажання: щоб ми всі спасенні були. Абисьмо так жили, як Бог від нас вимагає. Я за це молюся кожен день. Ісусе, Ти за нас страждав так тяжко, дай нам ласку пізнати Твою велику любов, знищ ті гріхи, щоб їх не було, щоб ми жили по-божому. Я лиш те можу сказати, що моє ціле життя була одна проба. І то така проба - доста сильна. Ласка Божа просвітить нас, якщо будемо просити. А як будемо мовчати, — заскорузнемо, пропадемо. Ми слабкі, але Бог великий. Бог дає нам пізнати, що Він є. Бог ніби говорить до нас: «Ще ніколи світ не відвертався від Мене так, як тепер. Скажіть, що Я мав вам зробити, а не зробив?».

Над риторичним запитанням сестри Інокентії будемо думати ціле життя. Всі.

31 жовтня 2012р.

Теги:

Коментування вимкнено автором публікації.