Іn memoriam Лицаря Гуцульщини

Народився він у селі  Ясіня, з дев’ятирічного віку вже розносив листівки на підтримку Гуцульської Республіки та за возз’єднання Закарпаття з Україною. Надалі — навчання у Берегівській гімназії, Карловому університеті у Празі, який закінчив з дипломом «доктора права». Став активним учасником «Пласту», «Просвіти», збирав пожертви на будівництво Народного Дому Товариства «Просвіта» в Ужгороді, виступив із промовою на Всепросвітянському з’їзді (1937 р.).

У знаменні 1938 – 1939 роки  - серед найактивних творців Карпато-української держави. Зокрема призначений А. Волошином головою відділу опіки над утікачами з окупованої  Угорщиною території (листопад 1938 р.), виконував функції контролера Українського  Національного  Об’єднання (січень – березень 1939 р.), приймав участь у організації проведення виборів до Сойму, у розробці проекту Статуту Організації Народної Оборони «Карпатська Січ», головував на її з’їзді,

Після окупації Карпатської України — учасник підпільної української націоналістичної організації, за це в’язень Ковнера, а за радянських часів —  і ГУЛАГу. Помер 9 березня 2002 р.

Нещодавно, іменем М. Бандусяка названо одну із вулиць Ужгорода.

Маю надію, що українська громадськість не пропустить ювілей визначного діяча українського державотворення, пошанування, відзначення відбудуться як в Ясінях, Рахові та й по всьому Закарпаттю.

Із детальнішою біографією М. Бандусяка можна ознайомитися у статтях сл. п. О. Довганича, які опубліковані у його ж книзі: «Голгофа жертв політичних репресій».—Ужгород, 2009 р. та збірнику: «Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії».— Ужгород, 2010 р.

Наразі, напередодні ювілею публікую свій спогад про Миколу Михайловича. Написаний він на прохання Олени Федорової, родички та спадкоємниці М. Бандусяка, яка планує видати книгу про нього.
 

Світлій пам’яті  Миколи Бандусяка

(спогад)

Я вдячний долі, яка надала мені можливість знати і спілкуватися достатньо близько із багатьма визначними особистостями – представниками того покоління, яке боролося за Україну у тридцяті-сорокові роки минулого століття. Вдячний, бо гадаю, що, таким чином отримав, разом із моїм поколінням, можливість перейняти безпосередньо від них естафету цієї боротьби, продовжити її на новому етапі, у нових умовах. Гадаю, вірніше бачу, що ця естафета передана моїм покоління молодшому, а це є  запорукою невмирущості нашої української національної ідеї.

Багато хто із цих особистостей пережили репресії, табори, або змушені були емігрувати за кордон. Серед них, з ким спілкувався, зокрема були: Василь Маркусь, Михайло Шваб, Михайло Петричко, о. Юлій Кубіній, владика Іван Маргітич, Юліан Химинець, Михайло Зеленчук, Василь Худанич, Ганна Божук, Омелян Росул, Ніна Бечук, Юрій Манівчук, Федір Сас, Василь Белей, Андрій та Василь Скрипки, Іван Мирон та багато інших. Вдячний – чому? Бо молодшому за мене поколінню – можливості спілкуватися з ними уже нема. Адже, на жаль, практично всі вони, включно із моїм татом, котрого теж відношу до цієї когорти, відійшли вже в інший світ. Одним із тих, хто наразі ще серед нас – це Іван Мирон із Росішки, що «за Україну» (участь в УПА) відсидів 25 років таборів. Тож, якщо побачите цю людину – уклоніться їй, поспілкуйтеся.

Одним із найяскравіших представників цього покоління борців є Микола Михайлович Бандусяк. Людина-легенда – пластун, народовець, просвітянин тридцятих років, активний учасник карпатоукраїнського державотворення, ковнерівець, потім - в’язень угорських та радянських катівень, котрий  через усе своє життя проніс любов до нашої Вітчизни! Навіть на схилі літ, не зважаючи на поважний вік, поуважав за свій обов’язок  долучитися, у міру сил, до боротьби за Україну на новому етапі, можливість якого виникла наприкінці вісімдесятих років уже минулого століття, зокрема, зі створенням Народного Руху України за перебудову та інших організацій.

На установчій конференції Закарпатської крайової організації Народного Руху України, що відбулася 23 вересня 1989 р. у Будинку культури обласних профспілок в Ужгороді, ми і познайомилися. Микола Михайлович сам підійшов до земляків – делегатів із Рахівщини. Надалі ми підтримували контакти. Зокрема, пригадую, орієнтовно у грудні того ж року, він, проїздом у Ясіня, завітав до мене у Великобичківський музей, директором якого я працював. Але найчастіше спілкування було – листами, де він рекомендував чи просив провести ту чи іншу роботу (частина листів збереглася у моєму домашньому архіві). Я також передавав йому примірники «нелегальної» ще тоді газети «Голос Мараморщини», яку редагував, видаючи у друкарні литовського «Саюдіса». Цікаво, що ці примірники М. Бандусяк зберіг, а перед смертю здав до обласного державного архіву, де сформував свій персональний фонд (Фонд М. Бандусяка).

З обранням мене головою Закарпатської крайової організації Народного Руху України у 1994 р. та моїм переїздом до Ужгорода, ми контактували, зустрічалися, спілкувалися частіше. Він не тільки брав участь у заходах Руху, дописував до газети «Карпатський голос», але й часто заходив в офіс НРУ. Причому п. Микола особисто приносив членські внески (признаюся – такою партійною «акуратністю» відзначалося небагато хто із членів НРУ) і, до речі, був членом Руху  до останніх днів свого життя.

У 1996 р. відзначалася п’ята  річниця незалежності України. З цієї нагоди, в обласному музично-драматичному театрі відбулася урочиста академія. При обговоренні його сценарію під час «круглого столу» голів обласних організацій політичних партій при ОДА (а таких тоді було не більше десятка), я настояв: «Якщо незалежність здобуто завдяки НРУ, то можливість виступити на урочистостях обов’язково повинен мати представник Руху». З цим усі (уявіть собі, навіть голова обласної КПУ) погодилися. Тож на академії з чудовою доповіддю виступив рухівець, а водночас і патріарх національно-визвольних змагань – Микола Бандусяк.

У 1997 р. м. Рахів відзначав 550-річчя першої письмової згадки. Довідавшись про те, що я планую поїхати автомобілем на відзначення, п. Микола попросив повезти і його, бо прагнув, чи не увостаннє, побувати і у рідних Ясінях. І треба ж було такому трапитися, що на зворотній дорозі через два дні, темної ночі, на  Ірщавщині я пробив спочатку одне колесо, а потім і запаску (чесно кажучи вони були старенькі, з камерами). Ну, і що робити у неділю та ще й серед ночі? Ми, а їхав з нами ще і тодішній голова управи обласного Руху  Іван Бачинський, могли би поштовхавши машину чим далі на узбіччя, на крайній випадок і заночувати (це був, здається, вересень), дочекавшись світанку. Але ж – Микола Михайлович у машині. Що робити? На щастя, виручила солідарність, яка нерідко зустрічається серед водіїв. Незнайомий водій машини, яку нам уночі вдалося зупинити, побачивши, яку старшу людину ми веземо, позичив нам свою запаску, тож завдяки цьому вдалося повернутися до Ужгорода (не виключаю, що зіграло і те, що власник автомобіля, а номери були львівські, помітив у всіх нас рухівські партійні значки).

Великою заслугою, зокрема Миколи Михайловича, є те, що будівля Будинку офіцерів, себто просвітянського Народного Дому була повернута «Просвіті». Для цього ним, кваліфікованим юристом, була організована ціла кампанія: звернення, петиції, листи і т. ін. Будівля була передана «крайовій» «Просвіті», за умови виділення ОО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка невеликого приміщення у ній. До речі, М. Бандусяк був членом обох «Просвіт» (у нашій – входив до осередку «Народовець») та був палким прихильником «возз’єднання» «Просвіт» (існування двох уважав прикрим нонсенсом), безперечно на засадах входження «крайової» до Закарпатського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Хочу ще виділити деякі риси особистого характеру Миколи Бандусяка.

Перед усім, він любив Україну «понад усе!» І не просто любив, лежачи на канапі. Боротьбі за українську національну ідею він присвяти усе своє життя до останніх днів. По-друге, пан Микола був «аристократом духу» — завжди толерантний, вихований – із когорти тих шляхетних «старих інтелігентів», які наразі рідко зустрічаються.  Гуцул за походженням, мав, мабуть уроджену скурпулезність, акуратність у справах, у роботі, у спілкуванні (зазвичай, таку рису характеру називають «німецькою»). І це – у всьому. Для мене «шоком» було те, що він завгоді розписав «сценарій» навіть власного похорону, відмітивши, кому запропонувати на ньому виступити (знаю, бо честь бути присутнім у списку отримав і я).

Тож вважаю, молодим людям наступних поколінь необхідно брати приклад з його життєдіяльності.

Спогад вийшов сумний. Позаяк, на сумному не хочу завершити, тож додам, щось із «веселого» (курйозного). Втім, це теж доповнює характеристику п. Миколи.

Одного разу я отримав від нього, як жартома я це називаю -  «хабаря». А «передісторія» була такою:

У червні 1995 р. у обласному театрі відбувалися «урочисті збори» з нагоди тридцятої річниці входження Закарпаття у склад України. Виступаючи на них із доповіддю, «представник президента у Закарпатті»  (це те, що зараз голова ОДА) Сергій Устич, зокрема, відмітив, що «карпатські січовики були першими, хто, практично, у роки Другої світової війни, захищали рідну землю від агресорів» (цитування не є дослівним).

Спочатку я не повірив «власним вухам», бо таке вперше пролунало від урядовця (це наразі відзначення Карпатської України, її захисників відбувається на державному рівні, а тоді це було справою виключно національно-демократичної української громадськості). Але надалі напросився на прийом до С. Устича (ми були зналися з часів навчання на істфаці УжДУ: Сергій, правда, десь на три курси був «старшим» від мене) та задав йому логічне запитання: «Якщо є таке визнання карпатських січовиків, то чи не варто розповсюдити на них статус ветеранів Другої світової війни, із відповідними пільгами?». На що Сергій відповів: «На обласному рівні зробимо це через відповідну програму. Давай список!», поставивши цим мене у певний ступор: «як це терміново зробити?» Однак робота була організована: було поставлене завдання місцевим структурам Руху збирати дані, підключена громадськість, науковці. Особливо багато зробили, покійні наразі, сл. п. професор В. Худанич та кандидат історичних наук Г. Божук. Всі дані були зведені (включено було також ковнерівців, вдів загиблих січовиків), віддруковано та передано в управління внутрішньої політики облдержадміністрації (наразі, в літературі, цей список так і проходить). Тож була прийнята відповідна обласна програма і незабаром,  із обласного фонду «Надія» (був такий), розпорядженням С. Устича, всі, хто був у списку, отримали доволі поважну матеріальну допомогу.

І тут зателефонував мені М. Бандусяк: «Володьку, зайди до мене, додому». Коли я прийшов, то він урочисто каже: «Володьку, хочу подякувати тобі за те, що ти зробив і бери це» та подав дві пляшки старого, витриманого ще з радянських часів, сухого вина. Як я не «відбивався», бо вважав таке незручним, однак врешті-решт, зрозумів, що не можна ображати старшу людину, тож змушений був взяти. Прийшовши додому, кажу жартома дружині: «Ти знаєш, я отримав від Миколи Михайловича хабаря»…

Славної та світлої Вам Пам’яті, шановний наш пане Миколо!

Теги: Бандусяк

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати