Одеса-мама чи мачуха? Південна столиця очима закарпатця

Але щойно пригріє сонечко, як Одеса оживає..

І. ІМПЕРАТРИЦЮ ПОСТАВИЛИ, БО ПАМ’ЯТНИК «КРАСІВИЙ»

Минулий рік привернув увагу до «Перлини біля моря». Однією з найгучніших подій 2007-го на півдні України стало відкриття пам’ятника  Катерині ІІ. Ні доводи істориків про приблизний стосунок російської імператриці до заснування міста, яке насправді набагато давніше, ні відкритий лист знакової української інтелігенції про трагічну роль цієї цариці в історії України, ні небачений досі в Одесі спротив свідомих українців, який завершився жорстоким побиттям російськими шовіністами на очах «стражів порядку» -- ніщо не зупинило міську владу на чолі з Едуардом Гурвіцом.

Кажуть, головним аргументом для мера було те, що пам’ятник – «красівий». Але знаючі люди твердять про політичні домовленості з міськрадою, де більшість мають «Партія регіонів» з вітренківцями і «нетаківцями». За один рік Одеса вибудувала в очах решти України чіткий антиукраїнський образ. 

Але Одеса би не була Одесою, а Гурвіц – Гурвіцом, якби однією рукою приголубивши українофобів, другою – вони не  погладили  патріотів. До кінця року в «Південній пальмірі» має постати монумент останньому запорозькому гетьману Петрові Калнишевському, козаки якого штурмували Хаджибей, який через кілька років Катерина ІІ перейменує на Одесу. Так що за один рік в місті з’являться пам’ятники двом непримиренним ворогам – російській імператриці та козацькому отаману, який не зрікся свого українства і за це провів у царській в’язниці десятки років. Одне слово, все буде чисто по-одеськи. Недарма ж Остап Бендер і Попандопуло є тутешніми народними кумирами.

Почути українську мову в мільйонному місті на березі Чорного моря вдається не часто. Хоча українська громада тут найбільша -- 630 тисяч чоловік. Але русифікаторський тиск протягом двох століть був такий сильний, що рідною мовою не володіють не тільки значна частина титульної нації, але й усіх помітних національних меншин.

За даними перепису 2001 року, молдавською не володіють понад 60% одеських молдаван, болгарською – понад 70% болгар, івритом – понад 90% євреїв. Такою була «мудра» багатонаціональна політика радянської імперії, де процвітати і панувати мала єдина мова – російська. Всі інші були приречені на вимирання. На 1991 рік в мільйонній Одесі практично не залишилося українських шкіл.

Нині на календарі – сімнадцятий рік української незалежності. Тож які здобутки маємо на південних теренах рідної держави? Відверту грубість на звертання українською мовою в Одесі вже майже не почуєте. Більшість одеситів традиційно лояльні. Багато хто постарається у відповідь ще й щось відказати українською. Хоча й зустрічаються відверті шовіністи. На запитання про «Україну молоду», літня кіоскерка може вам відповісти, що працює не в зоопарку, аби продавати українські газети.

ІІ. «КАК ЕТО НЄ ДЄНЬГІ?»

Ситуація з пам’ятником Катерині ІІ загострила стосунки у цьому колись багатонаціональному місті. Нині його таким назвати важко, бо серед етнічних груп чітко переважають дві – 63% українців і 29% росіян. В межах одного відсотку коливається кількість болгар, євреїв і молдаван. Присутність решти понад сто декларованих національностей – чисто умовна. Їхня кількість здебільшого вимірюється кількома десятками осіб у мільйонному місті.

Так що пам’ятник імператриці (на ньому так  і написано!) чітко протиставив одна одній свідомі верстви українських патріотів та великоросійських, які в Одесі почуваються доволі комфортно. А тут ще й міська влада їм здорово підіграла. Адже Едуарда Гурвіца українська громадськість міста сприймала за свого. Аякже, представляв блок «Наша Україна»!

Чимало з тих, кого розганяли біля монументу Катерини, свого часу докладали зусиль, аби повернути Гурвіца у крісло мера. У відповідь отримали – хто копняка, а хто – й кулака. І хоча події гарячої осені відійшли в минуле, образа і осад в душах свідомих українців  залишилися. Як залишилася стояти на головах засновників Одеси бронзова Катерина, статую якої відмовилися страхувати через відсутність історичної цінності.

Хоча нема поганого, аби на добре не вийшло. Після «монументальної» поразки українська громадськість стала ще затятішою. Ніщо так не мобілізує, як завдана кривда. Днями в Одесі було презентовано видання «Ми – одесити», над яким працювало 26 авторів. Це своєрідна відповідь імперському міфові Південної Пальміри.

Книжка розповідає про українську історію Одеси. І виявляється це південне місто не менш пов’язане з Україною та її культурою, ніж  Полтава чи Тернопіль. Просто ніхто про це ще вголос не говорив. Усе якось мовчали в хусточку замість того, аби горланити на всіх перехрестях. Як це роблять російські шовіністи на чолі із сумнозвісним Кауровим, якого за надмірну українофобську старанність навіть засудили на соборі такої любої йому православної церкви Московського патріархату.

Українська церква – одне з найслабших місць національного буття Одещини. На 520 общин московського православ’я припадає заледве сотня київського. Саме довкола церкви формуються найекзальтованіші прихильники усього російського. Недаремно «Союз православных граждан» Каурова ставлять в один ряд з такими антиукраїнськими організаціями, як «Союз євразийской молодежи» чи «Прорыв». Тільки останні діють здебільшого за межами України, а каурівці – в самому її серці. В Одесі існує навіть спілка православних журналістів. Зрозуміло, якої орієнтації. Скоро, напевно, з’являться православні трамваї і генделики.

Церква, яка би мала примиряти людей, наставляти їх до толерантості, миру і прощення, насправді виступає з позиції сили та ненависті. Мабуть, тут ховаються причини швидкого зростання на Одещині протестантських громад. Невдовзі їхня кількість зрівняється з войовничим православієм.

І в цьому теж відповідь Одеси на надмірну політизацію та агресивність. Уже в силу теплого і м’якого клімату, складної багатонаціональної історії, незлобливого гумору одесити не люблять конфліктних ситуацій та барикад. Свідчення цьому – найбільша пасивність в Україні на останніх парламентських виборах. Кожен другий одесит на голосування просто не прийшов.  Люди втомилися від політики, балаканини і вияснення стосунків по телевізору.

Одеса мислить прагматичніше. І якщо акцію «Я говорю по-русски»  українофобам вдалося провести, то із пікетування міжнародних навчань «Морський бриз» нічого не вийшло. «А чого? – кажуть одесити. – Навпаки: хай побільше кораблів до нас заходять. Морячки вийдуть на берег, щось куплять. Ми ж від цього тільки виграємо!».

Одеса – не Крим, де політика бере гору над усім. Тут завжди славилися умінням торгувати. А з покупцем мусиш знаходити спільну мову.

ІІІ. КРОКОДИЛ ТЕЖ ЛІТАЄ

І хоча політичні події в Україні не могли відбитися на Одесі і мовне питання тут сприймається загострено, життя бере своє. Однією з приємних подій минулого року стало відкриття в центрі міста першої української книгарні. У затишному підвальчику на розі Троїцької та Рішельєвської можна придбати понад 3 тисячі назв. Це на противагу тим кільком десяткам книжок українською мовою, які можна знайти у великих книжкових супермаркетах на Дерибасівській і котрі буцімто представляють загальноукраїнську мережу. Не дивно, що в книгарні Галини Дольник завжди є покупці. Бо патріотів української книжки в Одесі вистачає, попри весь галас про її російськомовність.

Галичанка, яка одружилася з одеситом, пані Галина яскраво демонструє, що українська справа може бути успішною і тут, якщо в неї вірити і повністю їй віддаватися. До слова, виступи в Одесі українських письменників і гуртів – теж явище звичайне.

За якихось два тижні тут відбулися презентації братів Капранових, Любка Дереша, закарпатки Ірисі Ликович, молодих київських поетів-«двотисячників»…. Можливо, їм би не завадила більша реклама, але головне, що вони -- присутні. І середовище, готове їх сприймати дедалі зростає, особливо за рахунок студентства.

Парадокс Одеси чудово проявляється на прикладі української книгарні. Як не дивно, більшість її відвідувачів – російськомовні. Але попробуйте щось їм сказати проти України! Наприклад, ніде я не чув такого антиросійського спічу, як з уст одеської лікарки чистою російською мовою. А в одесита в четвертому коліні на мобілці замість дзвінка грає «Ще не вмерла Україна». Себе він, до речі, називає «рускоязичним украінскім націоналістом». Де ще таке почуєте?

Одеса -- різна. Вона змінюється поступово. І якби не політики, які взяли собі на щит антиукраїнські гасла, ці зміни проходили би значно легше.

В Одесі працює український академічний театр, в якому більшість глядачів говорять російською. Одеський центр української культури можна ставити за взірець. Якби такий був в Ужгороді, я би щиро порадів. 90% місцевого відділення Спілка письменників  пишуть українською, а більшість Спілка журналістів щиро вболівають за Україну.

Дві одеські газети виходять українською мовою – «Чорноморські новини» і «Думська площа». Можливо, вони не такі читабельні і впливові, як би хотілося, але Одеса й інші свої газети мало читає.

Безперечно, головною зміною за роки незалежності стало шкільництво. Нині близько 63% одеських шкіл є україномовними. (За принцип взято національний склад населення). Хай не всі предмети в них читаються українською (так-так, в Одесі можна зустріти й таке), але випускники такої школи уже вільно володіють обома мовами, а не однією російською.

Тож чи варто дивуватися, що Одеса все далі відходить від російського світу, про що з болем повідомляє «Росийская газета». І головна віддаленість полягає в тому, що молоді одесити не страждають на антизахідні стереотипи, якими пройнята вся Росія. Вони хочуть зручної для себе України і не прагнуть вже до Москви.

Зміни йдуть. Тільки вони не такі помітні. І не такі швидкі, як би нам хотілося. В цьому повинна і сама Україна, яка майже на звертає уваги на Одесу українську.

А щодо пам’ятника Катерині, то знаючі люди кажуть, що це -- ще не кінець епопеї. Недаремно ж бронзову царицю не захотіли страхувати, на відміну від її одеських фаворитів…

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати