Ужгородський модернізм

***

— Яка головна мета проекту «Modernist architecture of Uzhhorod»?

— Проект Uzhhorod Modernism засновано у вересні 2016 року Олегом Олашиним і мною. Олег уже мав такий досвід до того ж дуже успішний — його віртуальний проект Transcarpathian Heritage досить швидко зібрав майже 11 тисяч підписників. Як з’ясувалось, ми обоє паралельно цікавимось ужгородським модернізмом. Олег переважно працював з онлайн-архівами та іншими науково-історичними джерелами, а я розшукувала «в полях»: фотографувала і досліджувала сучасне місто, порівнювала з архітектурою інших міст.

Панорама набережної Рошковича (сьогодні набережна Незалежності) з урядовими будівлями кварталу Малий Ґалаґов. у центрі — Земський уряд, 1934—1936 роки, неокласицизм

Спочатку ми обговорювали між собою знахідки і висновки, а потім вирішили створити сторінку в Facebook, де стали популяризувати архітектурний спадок Ужгорода цього періоду для ширшого кола людей. Власне, популяризація знань, освітня складова проекту є його головною метою. Вірю, що цю захопленість унікальними, пропорційно збалансованими щодо людських потреб і масштабів міста будівлями можна передати іншим. Обізнаність про їхню цінність, сподіваюся, з часом викличе повагу в більшої кількості людей, а відповідно, і бажання зберегти ці споруди.

«МАЄМО ГАРНІ ВЗІРЦІ НЕОКЛАСИЦИЗМУ, ЕКСПРЕСІОНІЗМУ ТА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ»

— Чому саме міське середовище часів Чехословацької Республіки?

— Тут усе просто — роки, коли Підкарпатська Русь (сьогодні Закарпатська область) була в складі Першої Чехословацької Республіки, збіглися в часі з розвитком архітектури модернізму у світі та Чехословацькій Республіці зокрема. По суті, тоді було закладено підвалини сучасної архітектури. Ідеї німецької архітектурної школи Баугауз про ідеальне житло, які були засновані на математичних розрахунках та свідомій відмові від прикрашання нефункційними елементами фасадів, знайшли найкращу підтримку в новостворених державах. Саме закінчилася Перша світова, мапа Європи змінилася, з’явилися зовсім нові держави, країни зі зміненими кордонами або новими державними устроями. Такі держави як Друга Реч Посполита, Чехословацька, Турецька, Фінляндська та Литовська республіки переживали хвилю національного піднесення та самостверджувалися через технічний прогрес і архітектуру. Масштабами та  якістю змін, які відбулися протягом двох десятків років, особисто я не можу не захоплюватися. 

Ці зміни торкнулися й Ужгорода, який 1919 року став адміністративним центром Підкарпатської Русі. Тут, як і в інших містах Чехословацької Республіки, відбувалася активна розбудова інфраструктури, промисловості, урядових і житлових кварталів.

Сильно пошкоджена опадами стіна вілли в стилі ар-деко (ліворуч) та відносно добре збережена вілла з того ж кварталу (праворуч)

Уперше в історії міста було розпрацьовано та втілено частковий будівельний план урядово-житлового кварталу, а також кількох житлових районів, збудованих за принципом міст-садів, збудовано водогін, потужну електростанцію та інші складові урбаністичної інфраструктури. І, що є важливим в нашій роботі, над цими об’єктами нашого міста працювали видатні та просто талановиті чехословацькі архітектори та інженери, які втілювали свої прогресивні ідеї, повністю відповідні тенденціям світової архітектури того часу.

— Розкажіть ключові моменти про стилі, які використовували в цю добу, чим вони унікальні?

— Загалом можна поділити ці 20 років на два ключові періоди. Перший — це 1920-ті роки, коли магістральним був стиль ар-деко з певними вкрапленнями декоративних елементів, переважно рослинного і геометричного характеру. До речі, в цей період місто отримало кілька будівель абсолютно унікального для сучасної України стилю — рондо кубізму, або як його ще називають «чеський декоративізм» чи «національний стиль». Це, наприклад, тимчасова будівля Земського уряду 1923 року знакового чеського архітектора Алоїза Дряка, на фасаді якої ми бачимо характерні півциркульні та трикутні елементи, що утворюють ненудний візерунок. Ці елементи нагадують народний орнамент, а ще ведуть свою історію з чеського архітектурного кубізму.

Другий період — 1930-ті роки, коли в тенденціях сучасної архітектури декор уже практично відсутній. Найбільш «чистими» в цьому плані є будівлі стилю функціоналізму (його часто плутають з конструктивізмом, але цей стиль розвивався на території колишнього СРСР), і їх у нас найбільше з масиву модернізму. Також маємо гарні взірці неокласицизму, експресіонізму та традиціоналізму.

— Як містяни відреагували на запуск проекту?

— Приємно, що нас підтримали одразу. Ми усвідомлюємо, що взятий нами історичний період дуже невеликий і специфічний і не чекали масового захоплення. Проте помічаємо, що нас читають не лише в Ужгороді та Україні.

«НАЙБІЛЬШОЮ КАТАСТРОФОЮ Є ЛЮДИ, ДЕЯКІ НОВІ ВЛАСНИКИ»

 — Яка ситуація сьогодні зі знаковими об’єктами доби?

— Є великий плюс — будували в 1930-х неймовірно якісно, в нас кажуть у таких випадках «як для себе». Тоді рівень вимог до підрядників був якийсь космічний. Якщо в життя міжвоєнної будівлі не втручається людський фактор, то вона теоретично може проіснувати в гарному стані понад 80 років — перевірено. Тому в цілому ситуація навіть краща, ніж із сучасними об’єктами, які починають сипатися вже за п’ять років. То, більша частина фасадів урядово-житлового кварталу Малий Ґалаґов у досить непоганому стані. Чимало фасадів цього та інших кварталів усе ж таки пошкоджено через недбалість і відсутність догляду — наприклад, ринви з дірками можуть дозволити опадам практично знищити тиньк і стіну.

Але найбільшою катастрофою є люди, деякі нові власники. В Ужгороді збереглося багато вілл міжвоєнного періоду, подібні до яких у містах Європи є під ретельною охороною та вивченням, цими кварталами водять туристів з усього світу. А в нас вони часто перебудовані на недолугі пародії замків із хворобливої уяви. Звісно, така сама картина з культурною спадщиною є по всій країні. Брак знань, елементарного смаку та неповага до нашого спільного спадку призводить до незворотних процесів.

Одна з таких катастроф для Ужгорода — руйнація інтер’єру колишнього міського кінотеатру і, маю підозру, невтішною є доля всієї будівлі, враховуючи, в чиїх руках вона опинилася.

Для Європи та світу це природно — захоплюватися модернізмом та охороняти його. В нас же немає поваги навіть до пам’яток архітектури, яким понад 100 років, до будівель, які очевидно мають гарний вигляд  для абсолютно кожного, незалежно від смаків. Що вже казати про повагу до будинків, які комусь здаються просто «коробками»? Тому ми сподіваємося вже цього року завершити роботу над мапою ужгородського модернізму, до якої намагаємося віднайти і занести всі, навіть невеликі, будівлі того періоду, які ще не перебудовані та не спотворені. Власники повинні знати, що їхні будинки не такі вже й прості, пишатися ними та зберігати в автентичному вигляді.

«ПЕРЕД НАМИ ТРИВАЛИЙ, НЕЛЕГКИЙ, АЛЕ НЕ БЕЗНАДІЙНИЙ ПРОЦЕС»

 — Ви давно вже вийшли з віртуального простору. Які заходи влаштовуєте для ужгородців?

— Ми досі віддаємо перевагу науковим розшукуванням. Відверто кажучи, на публіці з’являємося, бо розуміємо, що в деяких випадках просто неможливо не реагувати на позитивні або негативні події. З позитивних — створення в Ужгороді освітньої платформи Nomen, у межах якої я мала честь подати матеріал «Архітектура модернізму. Ужгород у світовому контексті». На пропозицію культурно-мистецького центру «Кубло» ми зібрали матеріал та представили публіці виставку про архітектуру Австро-Угорської доби. Також нас стали запрошувати на міжнародні конференції. Цього року це була конференція в Братиславі, присвячена суто архітектурі модернізму, та в Бардейові — з питань охорони культурної спадщини.

Тимчасова будівля Земського уряду, арх. Alois Dryak, 1923-1924 роки, рондокубізм (світлина 1930-х), нині – житловий будинок 

Були й дуже сумні приводи — руйнація новими власниками коштовного інтер’єру колишнього ужгородського міського кінотеатру 1932 року. Ми разом з КМЦ «Кубло» провели освітню (наголошую — не протестну) акцію під будівлею кінотеатру та продемонстрували на стендах зібраний історичний матеріал про цю споруду видатного архітектора Людовита Оелшлеґера. За матеріалами, які ми знайшли в Берегівському державному архіві, Олег розробив візуалізацію фасаду, яким той був на момент завершення будівництва. Ми справді хотіли вийти на діалог з міською владою та власниками і зупинити руйнацію інтер’єру та фасаду. Але марно. Проте, гадаю, освітня складова цієї акції спрацювала, і чимало ужгородців, які проходили в цей час центральною пішохідною вулицею Волошина повз кінотеатр, прочитали нову для них інформацію та інакше подивилися на звичну будівлю. Сподіваюся, кількість людей, які готові надалі її відстоювати, зросла.

Інша акція викликана повною руйнацією будинку Фунданича, який розташовано в охоронному історичному ареалі. Після акції створили групу Save_Uzhhorod і почали займатися цими питаннями в правовому полі, офіційно звертатися у відповідні організації та інстанції.

— Які шанси повернути місту історичний шарм. Що для цього треба зробити?

— Харківські журналісти, які в процесі зйомок фільму про архітектурну культурну спадщину об’їздили півкраїни, казали, що лише в Ужгороді є цей прийом: спочатку повністю знищити стару будівлю, щоб на її місці збудувати «таку саму». Тобто нищать скрізь і потім будують щось нове. Але знищити існуючу будівлю, щоб збудувати копію, і потім ще й переконати півміста, що це реставрація — такого більш ніде немає. Якщо люди вірять у такі легенди, то це свідчить про невисокий рівень загальної освіти і здатності мислити причинно-наслідково, повне небажання дослухатися до професіоналів та аналізувати те, що так подобається в містах за кордоном. Отже, перед нами тривалий, нелегкий, але не безнадійний процес. А повернути історичний шарм буде практично неможливо. Простіше його сьогодні починати берегти, навіть на цьому етапі.